Наближаються різдвяні свята. Непогана нагода, щоб ще раз поговорити про…
Не знаю, чи існує в українських словниках буквозлука «богоцентризм». Напевне, так. Адже недарма писав Олекса Стефанович, якого літературознавці поклали на поличку так званої празької школи поетів і... забули, «а над всіми незмірно вишиться, над усім воздвигся Христос».
Я завжди вважав себе симпатиком християнства. Мені доводилося спілкуватися з істинними християнами і христоненависниками, язичниками і сектантами( не втомлюватиму вас переліком цих різношерстих добродіїв), богобайдужими і богообережними (знову невпевнений щодо словника, вибачте, скрупульозні мовознавці, якщо ви, звісно, читаєте не лише вузькофахову літературу...).
Може, і я належу до богообережних. Себе, як відомо, класифікувати найважче...
Хоча покійна бабуся Ганна вчила мене молитов, проте, переважно через радянське «виховання» у школі та вузі, я достеменно дізнався – не дивуйтеся! – що на церковному порозі бажано перехреститися десь у двадцять п’ять років. Загалом, на моє покоління наклала важкий відбиток атеїстична пропаганда...
У більшості письменників( чи лише їх?) складні, але переважно чесні стосунки із релігією. Я не маю морального права лупитися кулаком у груди і повторювати як мантру: «Я – християнин, я – християнин». Хоча багато, знайомих і незнайомих, роблять саме так... Насправді їм до християнства слід, м’яко кажучи, ще дуже довго йти.
Не хочу зараз торкати тему «християнство і церква». Тут кожен має власну думку, від найблагочестивішої до найкритичнішої. Щодо себе, то нечасто відвідую церкву. Мені слід довго готуватися до цього, шукати місце, де небагато людей. Але, не належачи до найсентиментальніших людей, часто дивувався, чому підчас літургії із моїх очей може викотитися сльоза... Не впевнений на 100 % у причинах – Боже, хіба ж ми знаєме себе настільки, як нам видається?– але впевнений, що це не крокодиляча і не фарисейська сльоза. До речі, гадаю, ілюзорно вважати, що чемні і постійні відвідини недільної літургії зроблять нас справжніми християнами. З іншого боку, забування церкви з її особливою енергетикою теж не наблизить наші богошукання (якщо вони, звісно, існують) до якоїсь точки опори...
Іноді я вже думаю, спостерігаючи за довкіллям, що направду людина людині вовк. Сюди ще можна додати схильність до самотності чи своє невміння бути «душею» товариства... Але, здається, розумію, що особисті пошуки віри є для мене( чи лише для мене? Ім’я їм – легіон) альтернативою спустошенню, від якого не може порятувати як і жодна державна модель, так і жодна маска насолоди із великого арсеналу імперії розваг та видовищ...
Людина, без відчуття божистості, неспроможна дивитися в обличчя хаосу і прірви. Людина, звільнена від божого, заледве чи відрізняється від фауністичного парку або вертикального бестіарію.
Батьківщина за державу не відповідає. Христос не може відповідати за здрібнення чи споганення, тоталітаризацію або перекручення його вчення. Драматична тисячолітня історія християнства є лише наближенням до христоцентризму або віддаленням від нього. Іноді наше відчуття Бога настільки занечищується ( під нашаруваннями занадто суєтливого), що здається, наче його немає, що він деінде, тільки не тут.
Неправда. Він завжди поруч. Це наші душі, гнані старозавітним жахом і новоспеченими побутовими клопотами, іноді оцінюють світ як коло із символічних десяти копійок або чотирикутник як символічний тридцятигривеник...
Богопокинутість чи богобайдужість не залежать від сусіда, журналістики чи президента. Для відчуття богоприсутності не обов’язково бути багатим, успішним чи вродливим.
Внутрішній Бог існує всередині нас. Неправда? Значить, ми оглухли від зневіри. Казка? Тоді ми живемо лише для унітазу.
Він розмовляє з нами. Знаками, снами чи інтуїцією. Він любить нас. Є нашою кращою частиною.
