Право? На казку? Гм-гм... Один мій приятель має здатність (із моєї точки зору) прикрашати ситуації, спілкування, людей, одним словом, усе, що він любить. Чесноти цих людей видаються йому ангельськими, сентиментальність і домашність ситуацій гротесково перебільшеною, спілкування із ними трактується як бесіди олімпійських богів. Втеча? Ілюзії? Відчайдушна потреба нав’язливої інтимізації дорогого і близького? Можливо, я надміру жовчний? Невже справді існують такі золоті товариства, такі сонячні суничні галявини, де протікає некваплива гармонійна розмова тих, що побороли марноти і марнославство? Невже мій приятель здатен окремі ситуації сприймати таким чином, що їжа перетворюється на амброзію, а, наприклад, міцні (хоча не конче) напої стають нектарами? Може, я банально заздрю такому рідкісному вмінню?
Я ніяк не міг підібрати означення цій здатності, цьому, як мені завжди здавалося, міражу та ілюзіону, цьому відчайдушному намаганню – разом із близькими йому людьми –- влаштовувати постійні полювання за хвостом жар-птахи.
Нарешті одного разу я, здається, збагнув про що йому ходить. Небагато і немало – він лише відстоює власне приватне право на казку...
Олексій Пєшков, він же Максим Горький, робив навпаки. Це була казка навиворіт. Антиказка. Він міг пустити сльозу, слухаючи графоманські вправи початківців (уявляєте, який то був предмет гордощів? Сам Горький плакав, слухаючи мої твори, хвасталися початківці). Сановитий старець пояснював свою розбухлу і майже неприродну перечуленість тим, що, мовляв, ось молода людина пробує писати, а не красти чи волочитися...
Сентиментальні люди, до речі, бувають і найбільш бездушними, навіть цинічними, знаходячись поза власним світом, повністю випаленим пожежею перечуленості. Той же О.Пєшков ніколи не відмовляв прохачам, навіть коли знав, що не допоможе нічим.
Скажімо, вдова білогвардійця просить його посприяти у видачі документів на еміграцію. Їхати слід терміново. Літературний божок обіцяє все владнати за три дні. Проте не ворушить і пальцем протягом цього фатального часу, хоча йдеться про її долю, долю її дітей, йдеться про їхнє життя, навіть фізичне. Через три дні виявляється, що дозволу на виїзд немає. Чому? Бачите, Горький, не хотів одразу відмовляти, щоб не розчаровувати людину, він хотів подарувати її ще триденну надію, він прагнув відтермінувати той час, коли вона остаточно збагне, як батьківщина поволі стає мишоловкою.
Кожен автор часто робить із власних героїв погіршені, або і адекватні копії. У колись хрестоматійній п’єсі Горького „На днє” тихий чоловічок Лука, який подорожує, шукаючи Бога не всередині себе, а у мандрах, втішає мешканців притону для бомжів і деградантів. Він роздає направо і наліво індульгенції на щастя. Ти, колишній акторе (байдуже, що викінчений алкоголік), ще будеш грати Отелло і тебе вітатимуть глядачі громом аплодисментів. Ти, збанкрутілий бароне (нічого, що безнадійно хворий), повернеш власні статки і ще не раз ходитимеш на своє полювання. І ці люди помирають, проте їхні очі світяться несміливою або істеричною надією.
Насправді межа поміж втішанням і цинізмом, казкою та антиказкою надто крихка.
З іншого боку, кожен із нас живе тими чи іншими ілюзіями. Невіданням. Кожен віддає власну порцію данини на великий вівтар міражу. І так звані реалісти, які не підпускають до себе казки (Ілюзіону. Мрії. Подвійної порції любові), часто є людьми жовчними і скептичними. Перевтомленими зневірками. Такими вони стають і тому, що колись розстріляли своє внутрішнє право на казку. Поневажали мрію. Адже у будь-якій людині, у будь-якому випадкові ми бачимо лише те, що хочемо. Можна спотворити, піддавши психологічному розтину, героїку та подвиг. Можна виправдати, копирсаючись у минулому об’єкта, навіть злочин.
Мій приятель та колишній провідний письменник ранньорадянської доби – це лише плюсова та мінусова шкала прихованих можливостей того, що я називаю казкою. Казкою, яка ховає всередині власного підступного єства як ліки, так і отруту.
