Люди… Вони приходять і йдуть... Вриваються в Ваше життя чи легенько стукають в двері. Інших Ви самі гостинно запрошуєте. Бавите, вибираєте найкраще частування, стараєтеся, аби й ніжкам тепло, і душі затишно.
Ви віддаєте частинку себе, свого сяйва, своїх думок. Ви ділитеся собою. Бо як інакше — Ви щирі. Ви вірите, що запрошений гість буде у відповідь теж бережливо ставитися до Вашої «оселі», серця, душі… А може так і робить. Але те, що в одних бережливість, в інших — марнотратство.
Дифузія. Змішуються думки, ідеї, радості, плани. Ви змінюєтеся. По-різному з різними людьми. Але це є. Звикаєте потроху, як до слідів гостей на «світлих доріжках», так і до теплих розмов і спільних чаювань. Та люди йдуть. Йдуть в світ. В життя. В минуле.
Сумно. Повчально. Вчишся дуже боляче. Бо коли і доріжку звик чистити після гостей, і кімнатку їм виділив, і квіти там в вазони посадив. А люди-гості все йдуть….
Вчися жити сам. Та не сам. Бо є люди-друзі. Це ті гості, які берегли твої «світлі доріжки», які й квіти самі собі принесли і по кімнатках розійшлися. Живуть собі, гостюють, чай п’ють. І так тепло, що вони є. І це велике щастя, що вони є. Зігрівають, обтирають сльози, обіймають. Можна обійняти словом, можна обійняти з сусідньої вулиці чи міста. І в цих обіймах Ти живеш. Годину чи день, чи ще більше. Кому скільки треба, щоб відновитися. І житимеш далі. А люди іноді просто тіні…
Бережіть свої «світлі доріжки». Вони Ваші!
