Я люблю осінь. Завжди любила. І завжди любитиму.
Осінь постійно кидає мені виклик. Я — приймаю.
Осінь завжди запитує мене: ну шо, хто кого цього разу? Я — не знаю, що їй відповісти.
Осінь завжди добра до мене. То вона лиш спочатку норовлива. А потім - стишується. Що ближче до зими - то більше стишується. Хай і з усіма своїми дощами й грязюкою. Стишується сама і втишує мене.
Осінь не навіває на мене хандру. Бо чого б то? Осінь — надвечір'я року. Далі — сон. Мені завжди бракує сну...
Я постійно мерзну, починаю носити худі-оверсайз і спати в кігурумі, але от і вся екзотика. З мене вистачає.
Фото: Олег Нетецький
Я люблю осінь. Завжди любила... Таку, знаєте, сизу і вологу. З пахощами перепрілого листя. З мокрою землею, яка нарешті втамувала свою спрагу і теж готується до сну. Як і я. Як і я...
Я люблю, коли за автівкою на поворотах здіймається вихор опалого листу. Люблю, як воно крутиться і знову падає додолу, і так ще раз і знову, поки не перетвориться на пил і буде відсвічувати в косих променях осіннього сонця.
Люблю, коли хилиться додолу зело, висипає запахуще насіння, виколихує останні квіти і помирає. До наступної весни. Щоб завесніти. Гарне слово таке - завесніти. Травам вдається. Мені — ніяк. Моя осінь стоїть і мовчки дивиться у вікно. Моя осінь стукає нігтиком у шибку і нагадує, що оте сріблясте в волоссі — то не павутинка бабиного літа заплуталась, а сивина. І щоб я звикала. Я — звикаю. Та що тут звикати? Я приймаю, як є. Я люблю осінь. Свою — теж.
Осінь завжди довга. І це — прекрасно. Бо осінь — прекрасна, а прекрасне має тривати довго. Осінь — не набридає. Я не чекаю її закінчення, як чекаю закінчення зими. Я просто знаю: вона закінчиться. І забере з собою дуже багато. Вона завжди багато забирає. Чомусь... Але мені не шкода. Хоча... Кого я обманюю? Шкода, звісно. До сліз. До крику. Але осінь не любить таких емоцій. І я не люблю. В цьому ми схожі. Тому вона просто забирає. А я мовчки тужу. Без сліз. Бо скільки можна: осінь — це й так завжди підвищена вологість.
Осінь загортається у тумани, дими і хмари. Як я у свої коцики. Від цього вона робиться затишною. Світ стає меншим, ніби замкненим в інкрустовану скриньку. Світ стає не таким жахливим. У всякому разі — на світанку, коли його майже не видно. Світ стає тимчасово тільки моїм. Я не хочу ділитися. А потім прокидається сонце. І все розчиняється в його світлі. І все тікає та змінюється. До наступного сизого затуманеного світанку.
Осінь завжди самотня. Їй так добре. Мені так бракує самотності. Та що ж, коли я для неї не створена.
Осінь — найгірший час для початку чогось нового. Але всім так кортить починати щось восени. Їм здається, що за літо вони набралися сил і сонця. І тепер їх вистачить на цей виснажливий марафон. Але їм здається. Вони не втямили, що осінь - то час для втишення. А вона їм не каже. Вона просто є. І є такою, як хоче бути.
Осінь мовчить. Їй завжди є що сказати. Але вона мовчить. І це, мабуть, найкраще, що вона може зробити. І це, мабуть, найцінніше, чого я могла б навчитися в неї. Але я не навчилася. Мабуть, ще не достатньо прожила осеней. Або з мене просто нікудишня учениця. Бо я ніколи не слухаю, що мені кажуть. І тим більше не слухаю, про що мені мовчать. А, здавалося б — дівчатка мого віку вже помалу могли б. Слухати. Чути — то потім. Спершу — бодай слухати. Я лише навчилася робити вигляд.
Осінь все пам'ятає. У неї прекрасна пам'ять, на відміну від мене. В моїй пам'яті події, місця і люди перемелюються, наче в млинку для перцю, і летять кудись у салат зі спогадів. І я не завжди знаю, чи це вже сталося, чи тільки має статися? Чи це зі мною, чи з кимось іншим? Осінь так не плутається. Вона пам'ятає. Все пам'ятає: коли, з ким, навіщо. Все-все. Я так не можу. І слава Богу. Бо я б збожеволіла. Втім... А хіба я не божевільна?
Навіщо мені все це? Може, треба брати нарешті приклад з осені? Їй от не треба нічого. Все — іншим. Все — на зиму. А мені? Мені треба. Постійно треба. Я б хотіла втекти. Мов лелека до вирію. Але не можу. Мені тут все треба. ТУТ. І я залишаюся.
