Ото велетенський пеньок від старого-старого дуба. А в ньому — молодий дубок пнеться вгору. І буде він трохи мій. Хоч не я його садила і нічого до того не маю. Та все ж.
Є у Калуши така зупинка - три дуби. Автобус тамка стає — коло трох дубів. Я не тамтешня, то мо' шос не знаю. Але чула-м.
Такво.
Росли собі там тії дуби. Давні. Грубечі. Треба було зо п'єть хлопів, аби обступили тего їдного дуба.
Було то давно, десь певно, 70-ті, чи шо.
Знайшовси тамка оден сирумудрий партієц, який схотів тего дуба собі на йкогос бамбетлє попилєти.
Ну а то непрОстий же дуб. А видите - йкий? Такого попилєти, то треба було бути фист спіцьялістом.
Шукали. Де лиш тілько не шукали. Хто не приїде — подивисі та й тікає. Не годні. Боюцці.
Знайшли такой їдного — мего діда Михасє. Дідо валили ліс ше в сибірАх. Знали тото діло. І вміли. Дідо навіть на всіляких там конкурсах були — знаєте, в суюзі любили всяке таке — хто більше, хто скорше. І від роботи все мего діда посилали на такого конкурса їхати. То дідо вигравали всі тоті конкурси. Діставали всякі медалі. Так, як вни — не міг ніхто. Але йому то було до лямпочки.
Дідо йшли до ліса, і чули кожду деревИну. Шо вна каже, шо має в собі. З котрого боку до неї зайти. Котру треба спилєти. А котру лишити. Дідо знали, жи дерево — то живе. Має серце. Душу. Голос.
Ото закликали йго. Приїхали дідо до тего дуба славного. Постояли. Подивилисі. Тий кажут:
— Вмію я сего дуба попилєти. Годен. Знаю, як до него сі взєти, аби він тутка ліг. Але, знаєте шо? А йдіт ви до сраки — аби я такого дуба валив!
Плюнули і пішли гет. Не мали страхУ. Не лізли начальству в дупу. Цінували себе і своє ремесло. Знали ціну і цінність.
Дякую, діду, за науку.
Дуб вмер свойов смертев. Я не знаю — чи вломила його яка буря, чи блискавиця поцілила. Чи утроба йму від старости струхлявіла... Але не від руки люцкої. Лишиласі памніть. Най ми будЕ.
