Колись я зберу якісь манаткИ і переїду кудись у глушину, де не тягне інтернет, і автобус приїжджає лише двічі на тиждень. А хліба не завозять, тому всі його печуть.
Буду сидіти взимі на припічку, а влітку — на ґанку, пити чай з гілочок - малини, смородини, суниць, чарниць, бзини, липи, мняти, чебрецю й рум'янку.
Буду мати штири курки і двоє гусий. Вони будут нести мені яйці, а може й нє, і житимуть до глибокої старости. І, якщо я не вмру скорше за них, то закопаю їх тіла під похилим горіхом, де ніхто не ходе, бо невдобно, і не осквернить їх могилок. А може й корову озьму собі. Хтозна... Я не вмію її доєти. Тілько пасти і чесати. Та, може, то не така вже тіжка наука...
Буду сіяти гарбузи і кріп, вибирати озимий чісник, садити під плівку бараболі-сорокаденки і гребсти листє на верету, аби взимі стелити під худобину.
Розведу квіток, які з року в рік самосіються, і знову та знову квітнуть, бо порати квітники мені буде ліньки.
На початку літа сини мені звозитимуть онуків, аби вилежувалися під густими яблінками і талапались в балії. Аби подалі від тих інтернетів. Вони перший тиждень будут ньорґати і нудитись, а далі знайдуть собі кулєґів і куліжанок серед сільських дітий, і полЕтят десь межи поля і кОрчі. Приповзатимуть до хати змащЕні і голодні, вхоплять зелепуг і мого ще теплого хліба та й знов десь завіються аж до вечорє. І лиш комарі нажЕнут їх знов до хати.
Буду сушити шмАтє на вітрі і слоїки на штахетах, підкладати видро під ринву і збирати дощівку, палити п'єц і білити льох. Буду різати падалиці на сушаниці і розкладати на бляху коло дровітні та вкривати марльов від мух. Може, навчусі нарешті відогріти сир, такий, шоб аж кришивси кавалками.
Буду пекти пампухи і терти мак на 25 грудня, бо мої з'їдуться на коліду. А потім ще раз тихесенько й похапцем, на спомин про Бабу. Бо хоч вони ціле житє шінували "польське Різдво", але Святвечір у них завше був 6 січня...
Буду паткати: "Йой, діти! То всьо дурне, аби лиш не було войни!", коли вони мені пожаліються на чергові баги в тіліфоні або начальника, шо грушок об'ївся і ніяк не одчепиться.
Вони будут відмахуватись: "Ай, бабо, ти нічого не розумієш!". Я киватиму головою, а про себе думатиму: "Най так. Головне, аби вам того ніколи не треба було розуміти".
Буду розказувати, як колись ми збирали гроші на мавіки і такмед. Як ганяли з Європи машинИ на вОйну. А вони будут сміятисі, шо баба вже гет дурна, бо хто на таке збирає? Якщо і збирати на щось, то хіба на якісь карколомні інновації, в які ще не увірував уряд, але вже намріяли безумці і фантазери.
Я буду розказувати їм, як ми блокували і викидали всьо руcкe навколо себе. А вони будут питати: а шо то таке - руcкe?
І я їм розкажу, шо колись були такі люди — рyckiє. Їм усього і все було мало. А що були вони гет гнилі всередині, то нічого самі не годні були ані вигадати, ані змайструвати. То ходили по світі і крали все, до чого могли дотягтися: пісні і казки, думки і мову, машини і хати, пралки і унітази, жінок і життя, землю і небо. Навіть назву свою вкрали. І накрали одного разу так багато, що земля під ними не вдержалась: відкрилася і ковтнула всю ту нечисть з усім вкраденим. І нема їх тепер.
І довго там була пустка. Аж поки не заросла терниною і гірчаком. Вкрилась мохом та грибами. І порозводилося там всілякого гаддя. І тепер там чистилище. І ще довго так буде... Я вже не застану там життя. А вони, може, ще так.
Раз на скількись там тижнів я буду підключатися до якогось новітнього старлінка (воно якось інакше називається, але хіба годна баба запамнітати? То син припер, аби хоч якось довідуватись, чи я ще жию), аби зайти у Фейсбук. Буду гортати сторінки людей, яких давно нема, меморізи, які б'ють струмом болю, перечитувати старі чатіки і групи, трохи плакати, трохи сміятися.
Буду викладати якісь дописи. І під кожним із них знайдеться хтось, хто прокоментує: "Як класно ти пишеш! Коли вже нарешті книжка?!" Я ж буду сміятися і казати у відповідь: "Так це ж і є моя книжка! А ви - мої найкращі читачі. Так близько, ось тут, на відстані сяючого екрану!"
Думатиму, які ми були щасливі, не зважаючи ні на на що. Згадуватиму, як добре і безтурботно було у якомусь там 2002 чи 2012, сміятимуся зі своїх страхів і захцянок. Згадуватиму, як прощались назавжди. Дякуватиму. Дякуватиму. Дякуватиму.
Буду довго молитися вечорами. За душі мертвИх. За здоровля живих. Буду світити свічки на пам'ять. Бо мені мало що лишиться, окрім пам'яті.
Раз на рік буду їхати до якогось великого міста. Поки годна буду. Щоразу до якогось іншого. Буду суватися вулицями і сидіти на лавочках, слухати звуки і вдихати арому. Буду вдивлятися людям в очі, бачити там безтурботність і трошки втоми. Бо хто її не має - втоми - у великому місті?
А тоди тікатиму назад у свій затишок. Де немає інтернету і автобус приїздить двічі на тиждень. І пектиму хліб, бо його не завозять, і всі печуть… Ну і я теж…
ПС: Якщо ви дочитали аж сюди і вас пройняла ця історія - задонатьте на такмед. Скільки вам зручно. 10 грн. Я буду щаслива! Може, навіть розплачусь...
Реквізити осьдечки:
Посилання на банку
Номер картки банки