У мене для вас погані новини.
Цілих дві.
Перша.
Виховувати підлітків — без сенсу. Це треба починати, коли їм кілька місяців. І системно продовжувати поки їм кілька років. За цей час було треба встигнути побудувати такі стосунки, щоб коли дитина виходить з віку безумовної любові до батьків, вона мала безумовну довіру до них. Аби підлітки, що б не сталося, як би сильно він чи вона не накосячили, йшли до вас. Бо ви — доросла людина, якій можна довіряти. Бо ви — доросла людина, яка завжди на їхньому боці.
Якщо ви зуміли побудувати таку довіру, то ви нізащо не дозволите собі взяти телефон підлітка (тим більше — без дозволу!!!) і влаштувати там шмон. Ви ніколи не будете ритися в його/її компі, кімнаті, особистих речах, сумці і тд. Бо ота за багато років вибудувана довіра — цінніша.
То все втрачено?
Та ні. Заслужити довіру підлітків можна. Щоправда, тепер це буде складніше, і косяки вам не пробачатимуть за чупа-чупс, як це бувало у 5 років.
Друга.
Як би ви не старалися, що би ви не робили, ви все одно ніколи не будете знати, що в голові у іншої людини. Навіть, якщо ця людина — ваш син чи донька, яким 10-13-17 років. Ви можете все їхнє життя будувати стосунки, опікуватися, любити, розмовляти, довіряти, дружити. Але одного дня ця людина, яку ви знаєте все її життя, може вчудити. І ви будете в шоці: як же так???
Ну ось так…
Днями мій 16-річний син сказав: "Підліток — це набагато гірше, ніж дитина. Бо з дитиною все ясно. А коли ти підліток, нічого не ясно ні тобі, ні нікому біля тебе. Ти сам не знаєш, хто ти…"
Та все ж таки, якщо все їхнє життя будувати стосунки, опікуватися, любити, розмовляти, довіряти, дружити — шанси на те, що вони все ж таки прийдуть до вас перед тим, як зроблять якусь херню, стрімко зростають, але нічого не гарантують.
Тому іноді капець як хочеться взяти той телефон і перешманати ВСЕ! Від переписок до фото, від соцмереж до ігор. І кімнату. І комп. І сумку. І заглянути під матрац.
Але ви цього не робите. Бо?
Бо ота за багато років вибудувана довіра — цінніша.
ПС:
З хорошого.
З підлітками можна говорити. Це іноді страшно. Але завжди капєц як інтересно!
Особливо інтересно, якщо ви не мама/тато, а вчитель чи вчителька. І якщо ваші учні кажуть про вас щось на зразок: “Вона нармальна. З нею можна поговорити”, — значить все ви робите правильно.
