Літо, літо, літечко… Поки другі батьки вигадували, на яке б море-гори-табір сплавити на літо свої діти, мої не парились, бо в нас було СЕЛО! А шо – близько, тано (себто, дешево), для здоровля корисно і головне – дитині (себто, мені) подобається.
А чо би мені мало не подобатисі? Скажу я вам отако: коли тобі сім-десіть-дванайціть років, на комфорт і «удобства» начхати, інтернет ше не придумали, а телевізора вдома все одно нема, то чо би не повалінцатисі в селі?
Знаєте, скілько там всього? От візьмем хоць бабин город. Мама казала, що колись в баби було дуже багато квіток. Я тих часів не застала, але сам город, такий, як був, мене зачаровував більше, ніж будь-який міський квітник. Особливо принадно було конче дістатися до городу через вікно хати. Звісно, той нелегкий шлях був суворо заборонений бабов і, якби вони на тотім злапали, то добре би шворкнули запасков по плечах, але потайки такой мож було вигулькнути, ловко зістрибнувши з підвіконня поміж кущі помідорів.
Отож – город. Попід хатов і стайньов на осонні все грілисі помідори. Таких здоровецьких, рісних і солодких помідорів, як у меї баби не було більш ні в кого. Баба особливо пишалисі, жи вони нічим не кроплéні, не троєні і тд. Стріха ховала їх від дощу, і стебла не чорніли, а плоди не гнили до пізної осені...
А далі росла зеленина і всіляка дрібна городина. Бураки, морква, цибуля, і багато-багато бульби.
Бураки – то окрема історія. Баба садили всякі і червоні, і кормові. Бураки мали лопухасте здоровецьке листя – бурачинку. Височенна, росла бабі вище коліна. Тоту бурачинку треба було щодня ломити – по їдному-два листки від каждого бурака – і носити велетенськими оберемками корові та курам з кріликами, аби їли. Хрусь, казало бурачинкове стебло, і порскало пахнячим червоним або білим соком. Микнути бурака з градки могли хіба шо баба, і то – перше підкопували роскалем, такий був моцний і великий! Правдивий бурак-велетень! Хрумтячий, солодкий брунатно-червоний був – кулупнеш нігтьом – а відтам кров буракова порскне на спідничку.
Ше в баби все росла капуста – отакенні голови, зелено-сизі, тріскучі. Баба посипали їх сіллю і попелом – від попелиці. Ототі голови баба стинали на голубці, а капустяного кореня не вимикували, і за якийсь час на місці їдної великої голови робилосі кілька малих кучерявих зав’язків, які ше й як годилисі борщ.
Грідки з бараболями все були найповажніші. Коло хати баба садили ранні бараболі – сорокаденку. Вони накривали їх клійонков, аби скорше зійшли. Підгорнені, в ряснім цвіті, тоті бараболі стояли, як ліс. По бараболях баба сіяли редьку – чорну і білу. Казали, заки бараболі треба буде копати – вімикаєсі. Та, бараболі на городі під хатов ніколи до кóпаня не доживали. Щойно цвіт починав присихати, баба брали дрючка, і йшли «вшпортати бараболь». Вони підколупували землю під корчем, і виймали звідтам навпомацки найбільшу бульбину, яку моголи намацати, а тоди прикривали тото місце землев – най ше росте.
Але найбільшим чудом бабиного городу були фасолі. Вони росли гонорово вздовж усіх грідок, по-панськи вилися на височенні тички. Цілі жунглі! Велетенське, лапате листя могло справити за парасольку. Квітували фасолі червоно і біло, над ними гули бджоли, а вгорі, над тичков, хвацько майорів в’юнкий чубок, ніби дражнився – певно, й до неба доріс би, коб мав довшу тичку. Фасолі виганяли такі буйні та пишні, що відгороджували грідки від люцького ока, то ж посеред грядки баба ставили балію, і там мож було хлюпатисі голяка, не чекаючи темноти, бо з дороги й так ніхто не ввиде. І так добре було йти від фіртки бороздою помежи тоті квітучі тички – ніби в кольоровім тунелю. Минаєш стару ковінькувату яблінку, онде грушка-гниличка схилиласі вітами аж до землі за паркан. А тамка, в кропиві – малини. Бабі кропива рук не пече, вони жнут її серпом і ріжут надрібно, а тоди січут з їйцем і сиплют малим жовтим куріткам.
За бабиним городом зачиналасі Гірка. Отота сама, по якій бігала корова. Оперізував город простий немальований штахетний паркан, сиво-зелений від дощів і часу. Доста моцний та високий, і гайнути через него навпростець на Гірку було ще й яким щістєм. Не їдна спідничка дістала латку через той паркан…
Ми з дівками не раз втікали і ховалисі в городі – в тоті парафії нас ніхто не шукав і не гонив, бо знали: шкоди не зробим, а натішимосі. А в городі мож і гороху налущити, і в ягодах засісти, і помідора, ще бурого, з куща здерти, і вогирка колючого закатрупити, і морквицю тонкохвосту микнути, сіко-тако обтерти і захрумтіти…
І досі пахне мені пріло земля по дощі в бабинім городі. Чую на щоках шерхуватий дотик фасолевого листу, гудут мені у вухах тоті бджоли і тріщит проста тканина спіднички, що дресі, зачіплена на паркані. І ліплят баба до розбитого коліна наслинений подорожник, і втирают зацофанов запасков шмаркатого носа…
