Я зовсім не знаю, яка в моїм селі осінь… Смисловий ланцюжок «осінь – село» в моїй голові не існує.
От «зима – село – Різдво», «весна – село – Великдень», «літо – село – купа всього». А осінь? Може тому, що мене – пані з міста – евакуйовували з села ще до її, себто – осені – початку. Адже восени треба було йти до школи і все таке, а якихось особливих, закарбованих у моїй голові осінніх свят – чомусь нема.
Хіба – Михайла. Бо дідо, Царство їм Небесне, були Михайлом. Тобто, дідо були Василем, але кликали їх Михайлом, бо колись давно була якась там довга сімейна історія, коли їм треба було сховати когось із братів – чи то від войска, чи то від чого, чи то в Сибіру, чи вже коли сі повертали (йой, я не втну вам повідати) – того вони там іменами сі помінєли. Ну, дідо з Василя стали Михайлом. І їх діти – старші написані, як Васильовичі і Василівни, а менчі – Михайловичі і Михайлівни. Поки я була малов, мене нітрохи не цікавило, чого моя мама – Василівна, а її менча сестра – Михайлівна. Треба такой баби сі допитати, бо якась плутанина в тотих іменах.
От мий вуйко – ви знаєте, той, шо крови сі боє, то його всі кличут Володьом. А сестра моя, тота, шо ми з нев лабу мою калічили, його донька – Іванівна. Бо вуйко в паспорті Іван, а кажут на него Володимир, але тілько в селі. На роботі кажут – Ян, бо ж Іван він. Шось там дідо з бабов не домовилисі, як його назвати. Баба хтіли Влодка, а дідо – Івася. І, як поїхали дідо його записувати (а було то ше в Сибіру), то й написали в метриці Іван.
От хто такий Сюнько, знаєте? А то – Михайло, ще кажут – Мíхал, а ще – Маськó або Мáсик. А Мітькó? Правильно, Дмитро. Ну, Янчик – то Іван, а Пéта – Петро. І на різних Михайлів у селі кажут по-різному. Всі знают, шо Масько – то не Сюнько, а Сюнько – то не Міхал.
Ніц не зрозуміли? Я такой. Але вже…
Отож – осінь. Осінь в селі в моїй голові зринає якимись клаптями спогадів і картин. Ото стелиться туман понад пасовисько, чвиркає під ногами польова дорога, вікна забили церетов – аби тепліше було, півницю заладували бараболями і бураками з морквов по вінця… Кальоші і гумаки, куфайки і рукавиці. Голий і сумний город пахне по-особливому: щойновивеженим гноєм і попелом. Перекопані на зиму грідки поснули. Лиш їдна дихає – там росте часник і вже повиштрикував перші зелені паростки. Баба повкривали його гілляччям і листєм – від курей і морозу. Най собі такой спит до весни.
О, листє – то окрема історія. Щойно ліс зачинав розбиратисі зі своїх багряних обнов, ми йшли горнути листє. Брали верету, граблі та ґралі і йшли за село, до ліса. Треба було вгадати день – аби було сухо і тепло, тоді листє легоньке, пухке і хрумтяче. Не запізно – бо вже зітліє під дощами і росами, не зарано – бо ще не просохне і буде цвисти на купі. Горнули листє в кучугури, скакали в них і качалисі, верещали і кидалисі. Баба ніц нам не казали – най сі діти тішут, але вже, як було того яйкоту з них доста, то нукали на нас і ми такой згортали тоті запашні кучугури на верети, в’язали в клунки і громадили на плечі. А ще – граблі та ґралі. І йшли селом отакі одногорбі рогаті верблюди, розхитуючи на спинах великі, але не тіжкі клунки з осіннім листєм. І так пару разів на день.
Вдома ми скидали тото листє в шіпку при дровітні. (То така прибудова – повітка, чи як то кажут на неї? Єдним боком шіпка тулисі до чогось великого – студоли чи стайні, або й хати, а з другого боку і ззаду робисі дерев’яна стіна. Шіпка може бути така, шо заледво залізеш зігнутий і боком, а може бути й така, шо заїде і трактор. Залеже, на що її роблят. Тото всьо накриваєсі кавалком шіферу чи блєхи – шо є. Дверий не роблят – а нашо? В шіпци тримают переважно шось таке, на що злодіям нема охоти: листє, трачину, тріски та дрова. Чєсом в шіпци сушат в дощ шматє, жиют собі пси й коти, або й несутсі кури. Ну, як у ваших курий давно не було яєц – то підіт, подивітсі в шіпци, борше як яйкати, шо покрали.)
Листє запасали, аби стелити під худобу – то була його основна функція. А потому, разом з ланяками – на гній, буде добриво. Ну і на городі шось повкривати на морози.
А ще осінь – то дощ. Довгий, нудний і сірий. І палѝтці в печі, і пахне свіжим хлібом та пареним молоком, і кулешею. І довгі вечори, і пізні світанки. І паморозь, і дим. І особливі, осінні спогади – розкаламучені, та все ж, дорогі серцю.