Знаєте, яка вона – кавалєрська погода?
Це буває взимі, коли надворі тихо-тихо, й вітер не шелесьне, й собака не забреше. Пізній вечір. Та яке там вечір – ніч глупа. Обов’язково має падати сніг – такі велетенські лапаті сніжинки густо-густо летят собі з неба додолу, танцюют і полегкі вкладаютсі під ноги. Мороз добрий – хоць і небо захмерене, та під ногами вирипує. Місяць може десь там і є, але хто б його видів за тотим снігом. Вулиця біла. Вулиця – спит.
А кавалєрка – нє! Бо коли ше тої кавалєрки бавитисі, як не в таку погоду?! Відразу по Різдві, коли сі скінчив нарешті той піст і знов є танці.
От і чути то там то сям підсмішкування і пояйкування. Хтось когось здибав, хтось когось проводжєє. Тамка хлопець дівку в сніг потручив – регіт і вереск на цілий куток. Тутка ціла ватага суне з танців, снігами-кучугурами. Сніжки не ліплятсі, то вони набирают повні жмені снігу і засипают їдно другому за комір. Вар’яти! А тоті онде, ше й на ґринджолах везутсі! Ади, зараз ше на Гірку посунут. Та нє, не посунут. Туди тілько за дня. Там місцина нечиста. Колись був цвинтар, згорів у войну. Гірка файна – їдеш, аж груди запне! Догори сани треба гуртом тігнути, не даєсі самому. Але, вночі – зась!
Поволи кавалєрка тихне, розходисі у вулички і затишки. Зимно. То тут то там чуєш – «рип-рип, рип-рип». То кавáлір під плотом тупцяє. Дівку чекає. А дівка де?
А дівка – шо би ви собі думали? Мудра дівка, як прийде з танців, то найперше заскоче до хати, перебратисі. Кине тоту свою моду – чоботи на обцсах, кожушок коротенький – срачина наверха, спідничина куца. В такім до клубу борзо перебігтисі та й назад. А постояти – то вже треба єнчої моди – бабиної.
Мої мудрі баба своїм дівкам на виданню лагодили в сінях перевдягачку. Ну, в сінях, бо нашо має дівка стидатисі, коли прийшла та й чого знов іде. Най собі потихо перебéресі та й кавалірує далі. Аби лиш не змерзла!
Бабина мода була прόста, але вигíдна.
Хустина. Здоровенна, пухова, мніка і пухната. Завиєшсі в тоту хустину – і голова, і шия, і груди в теплі. Вже ні шєпки, ні шаліка тобі не треба. А шо вже файна – так би гладив і гладив!
Потому – куфайка. Прόста, полотняна і добротна. Тіжка, зараза, і велика троха, але вже – в тоту куфайку мож і двом завинутисі. Отако стоїте собі удвох під плотом, в їдну куфайку завинені, і тепло-тепло вам…
Далі – бурки. То такі чоботи, схожі на валянки. Але інакші – шиті з грубого полотна, всередині якась теплота (вата, чи шо?). Поверхі мож кальоші накігнути. Але хто би то брав тоті кальоші, коли надворі так біло, чисто і сухо? В кальошах на снігу ше й посунутисі мож. А в самих бурках – нє.
Ото збéресі дівка в мінуту по бабиній моді, та й шусь надвір, до кавáліра задубілого. Попритулюютсі, і шепутсі собі там шось потихо. Як сміливіші – то й на лавку під хату сядут, на бабов приготовану верету (аби то, на чім сидят, не поморозили) І пес мовчит, в змові з ними. І сніжинки тихо падут, вкривают пухнасту хустку, залітают до писка разом з поцілунком, танут на віях і долонях.
І йде мижи ними така собі тиха нехитра бéсіда, і каже він їй якісь там солодкі дурниці. І шо казали, і чого сміялисі зранє й не згадают, але було їм удвох так тепло на тому морозі, і так хороше піл тим плотом у бабині куфайци, шо ну.
І ліпшої кавалєрки нема на цілім світі! То для гонорових – ресторації і кíна усілякі там. А тут – по простому. Сніг, мороз, червоні лиця, блищєчі очі, солодкі губи, перчені жарти...
«То такі лише перші поцілунки, – підсмішковуютсі мої баба, – далі буде єнча бéсіда.» Шо вони знают? Вони вже, певно, й забули, як то є на кавалєрци. Коли то було? За царя Гороха…
Чи памнітают баба свою кавалєрку, чи ні, але такой нарихтуют перину і подушку, покладут на п’єц, аби теплі були. Бо, хоць і по бабиній моді вбрана, а такой добре змерзне тота дівка, поки всі поцілунки скінчутсі. Залéтит отако до хати, поскидає бабині обладунки, снігом запорошені, вхопит з печі теплу подушку і перину, та й відразу засне солодко-солодко.
А бідний кавалір, заки додому досуне, то не раз лаятиме тоту кавалєрську погоду. Ая-я… Отакі вони, перші поцілунки.
