Був то кінець 1985-го чи початок 1986-го… Точної дати не памнітают ні мама, ні баба, але десь так. Бо я тоди була у тому прекрасному віці, коли найбільшим досягненням вважається не ходіння чи говоріння, а вміння проситися на горщик. О, я донині памнітаю той горщик. Такий поливаний, світло-голýбий горщик з покришкою, завше зимний, холєра.
Наші, не розбалувані памперсами і автоматичними пральками, мами цьому вмінню надавали неабиякого значення і намагалися прищепити його своїм дітям якомога раніше. Заради цього мами йшли на компроміси і вдавались до хитрощів. Але – все за пор’ядком.
Був то ше той дивовижно благословенний час, коли в нашій – тоді вєлікай і маґучєй – родінє велась активна війна бравого генсека Горбачова з виноградниками. Кажут, так хтів люд совєцький від п’янства вилічити, шо 60 гектарів виноградників уколошкав. Але вже.
Діставалось тоди і підпільним самогонщикам. Памнітаєте, то кíно? Та ясно, шо памнітаєте.
А шо його було робить, коли тоди без флєшки майже ніц по господарци залагόдити було не мож, ні в селі, ні в місті? Ну от, треба тобі, приміром, закликати лєтрика (ну, електрика, себто) чи сантехніка з жеку. Ну, прийде він тобі. Безплатно, при чому. Але – без флєшки ти з него ніц путнього не доколупаєшси. Так шо, флєшка – то, щитайте, була свого роду валюта.
Затого кажда порєдна ґаздинє, чи то в селі, чи в місті, мала такой мати в заначци пару отих півлітрів. Бо інакше – пропадіння!
Так от. У меї мами, як у порєдної ґаздині, такой мусіла бути в запасі півлітра, хоча вдома у нас ніхто не вживав і, тим більше, не ЗЛОвживав.
Постачальником сеї заначки, певна річ, були мої баба. Вони гонили фист самогонку. Я не кýшєла, але – вуйко розказували. Повіримо йому. Бо баба вже самогонки давно не гонят, так шо, навіть заради експерименту, я вже не покýшєю.
Так ото передали нам баба трилітровий слоїк свіженької, ше теплої самогонки. І мама взєласі тоту самогонку перелити у флішки. Ну а як – порційон є порційон. Черпак, йой, півлітра – норма на майстра.
Нарихтувала мама тих флєшок, взєла лійку, шоно до діла – а тут я з голýбим поливаним горщиком нагодилася.
Маю вам зізнатись, шо дитина я була вельми вредна. І цілий чєс на свою голову, а точніше – на свою змерзлу на горщику дупу, знаходила якийсь клопіт.
На сей раз мені сі захтіло збудувати піраміду. В нас на кухні стояло таке велике розкладне крісло. Ну, на нім ше мож було спати, якшо хто приїде в гості і лишесі ночувати. На тото крісло я втарагунила стільчик з білочкою – та знаєте: всі в дитсадку мали такі кріселка, як не з білочкою – то з лисичкою, або з півником, а вже на стільчик – голýбий, зимний, поливаний горщик.
Мама була проти. Вона чесно намагалась мене відрадити. Але – я сі вперла. Або отакого, або в штани. Мама капітулювала і взєласі переливати свою самогонку, поки я була зайнята зігріванням горщика.
Хтозна, чи то той горщик таки був фист зимний, чи піраміда моя надто хиткою, чи самогонні випари в носа мені влущили, але моя конструкція з гуркотом завалиласі, і полéтіла на підлогу я, і стільчик з білочкою за мнов, і горщик з усім його вмістом зверха.
Мама – чи то з переляку, чи то хтіла мене в польоті перехопити – впустила на підлогу той трилітровий слоїк, з якого ше толком не встигла наділлєти ні їдної флєшки.
Я, виляпана і в самогонці, і в тім, шо з горщика сі віллєло, реву. Мама плаче. Самогонка смердит. І посеред сего епічного видовиска лунає дзвінок у двері.
Мама, зі мною зарьованою на руках, пішла відчиняти. Певно, мала надію, шо то наднесло в лиху годину тата.
Уявіть собі – на порозі стояв участковий. Саме так і не інакше називали тоді дільничого міліціонера. Він прийшов з традиційною для того часу перевіркою паспортного режиму.
Ще раз уявіть собі все в деталях: я – реву, мама в сльозах, трилітрисамогонки розілляті по цілій кухні і смердят так, шо не занюхає хіба безносий, посеред усього того урочисто валєєсі голýбий поливаний горщик, боротьба з самогонщиками у розпалі, а на порозі – участковий. Прийшов перевіряти паспортний режим, най його качка копне, шляк наглий трафит, грім поб’є, дядькові його гарбуз, а матері – ковінька, вперше в житті і так вчасно, як ніколи.
Поки мама, зі мною ревучою на руках, шукала ті паспорти і вже виділа сибіри, він стояв собі посеред хати і тихо реготав. А шо мав робити, питаєсі? Ну, нормальний попавсі. Так бувало й тоди. Можна сказати – пощістило.
Словом, стратегічний запас півлітер був безнадійно і капарно змарнований. Поливаний горщик заробив щербину, я – гулю на лобі, а мама ше раз упевнилась, шо алкоголь – зло, а наша міліція нас береже.
Цю історію з умовним гепіендом, але й не без моралі в моїй родині певно переповідатимуть з покоління в покоління. Стільчик ще й досі жиє десь на дачі, правда, білочка стерласі. Крісло теж емігрувало на дачу. А горщик, яко реліквію, не зберегли. А шкода. Нині би м спродала в якийсь новомодний бар, як елемент інтер’єру. А шо – купа грошей…
