…Я стояв на висоті одинадцяти поверхів і дивився вниз. Відчуття наче зависаєш перед падінням над прірвою, та такою глибоченно-бездонною що ніякому Селінджеру ні в одному житі такого не снилось. А потому почали лізти павуки, звідусіль, з кожної шпаринки і зі всіх фронтів. І тут я залишився сам, один проти всього світу, нічий, я став чужим навіть самому собі. І впав, порушивши всі закони фізики, логіки і філософії…впав у небо.
А потім прокинувся.
Паскудне відчуття страху та незахищеності. Сотні думок, важких, як товарняки, набиті вугіллям, мчать на повній швидкості з голови у груди і там випалюють тим вугіллям пустоту, чорну і тягучу. І не знати чим її тепер заповнятиму. Тільки б не алкоголем, бо потім буде ще гірше…
Якби я з ними не боровся, якби не намагався не звертати уваги, не приділяти цьому аж такого значення, все одно я боятимусь. Мої фобії назавжди залишаться моїми останніми, незрадливими, вічно молодими коханками. І я житиму далі, і любитиму жінок, каву, просто людей, книги, апельсини, молоко, цигарки, свою собаку, але я все одно боятимусь.
Врешті-решт, як і кожен з нас, я з цим живу, і сприймаю як належне, як дихати повітрям чи колір очей. Бо тільки так, живучи у гармонії зі свої страхами, я стаю сильнішим, розсудливішим, стійкішим.
І насправді починаю потроху їх любити. Ніби марку цигарок, якій надаю перевагу, або латте, або джинсовим штанам. Як комфорт, до якого звикаєш, і в один прекрасний момент, починаєш розуміти, що без нього твоє життя буде не таким, не повним, і ніби пожоване коровою.
Але це вже інша тема, про яку я напишу не сьогодні.
Страх треба помірними дозами впускати в себе, для кращого засвоєння, як антидот. Поки він не відпаде, як пуповина у немовлят.
А наразі, всім гарного ранку,
І привіт, від моїх…
…Павуків, висоти і самотності.