Я добре пам’ятаю, як ми поїхали автостопом до Барселони, бо ти захотіла побачити Середземне море саме з її берегів.
Львів прощався з нами свіжого липневого ранку. Ми прямували у бік Шегині, спочатку трохи пішки, потім до Мостиська нам зупинився автомобіль, за кермом була жінка. Вона казала нам, що їде до матері і далі Мостиська нажаль нас не довезе. Порадила йти за місто і продовжувати зупиняти далі, люди в цьому напрямку їдуть тільки, геть з цієї країни. Хто на кілька днів, хто - тижнів, хто - назавжди. Ми забирали наші наплічники і йшли далі, сонце починало прогрівати повітря і землю...На наших кедах осідала остання, ще українська пилюка.
Я чудово пам’ятаю, як врешті нам спинилась зелена машина, добре пам’ятаю що то була Kia ceed`, і водія звали Володя, у нього в машині грали “Гадюкіни”. І те як ми троє простояли 5 годин на митниці у обітованих Шегинях, які нарешті мали випустити нас в іншу країну, в інший світ, в іншу зону - свободи і комфорту. Я пам’ятаю як потім, вже у Перемишлі, ми прощались з ним, і добре пам’ятаю номер його мобільного, який він дав нам про всяк випадок. Був ще тільки обід, сонце нестерпно шкварило і ми пили холодний зелений чай з цукром під парасольками, у кав’ярні на вулиці Тадеуша Костюшки. Ти любила зелений чай з цукром, а я нестерпно любив тебе.
А потім ми знову їхали, нам надзвичайно потрібно було потрапити до Жешува, і обов’язково до заходу сонця. Я добре пам’ятаю як нам зупинилась Toyota Camry модель 97 року, вишневого кольору. Водія звали Каміл. Я пам’ятаю як ми говорили з ним про Чернівці ( я пам’ятаю що ти там народилась), про поезію Андруховича, а потім про його дружину Вероніку і двох синочків, він саме їхав додому, до них, саме в Жешув. Дивна деталь, яка не могла мені не запам’ятатись - ми розмовляли українською, весь час в дорозі розмовляли УКРАЇНСЬКОЮ, хоч ми знали і польську. Каміл привіз нас під самий “Гостел Ва Банк”, у якому в нас був заброньований номер...Ми любили з тобою спати в палатці під зірками, але цього разу ми повинні були забронювати кімнату, інакше нам би не видали віз. Знаєш, я навіть добре пам’ятаю в чому була одягнена дівчина яка видавала їх нам.
Я пам’ятаю всі фальшиві скрипи і всі декоративні тріщинки на дерев’яній основі ліжка, на якому ми спали тієї ночі, в тому гостелі. Я пам’ятаю як ти притулялась до мене вночі, навіть попри те що за вікном була середина липня, ніч видалась нам дуже холодною. Пам’ятаю ніжність твого волосся в той момент, запах твоїх грудей з твердими чи то від холоду, чи то від збудження, сосками. Я впізнав би їх на дотик, руками чи губами, не має значення, впізнав би серед мільйонів інших і не помилився би.
Я пам’ятаю відтінки кольорів квітів на твоїй спідниці, у якій наступного ранку ти йшла поруч зі мною. Бо далі нас знову чекала дорога, ще раз дорога і берег теплого барселонського нічного моря.
Я пам’ятаю вагу твого наплічника. Як здирав шкіру з твоїх тендітних, обгорілих кілька днів тому на сонці плечей, і як цілував їх кожного разу, коли ти хотіла повернутись до мене.
Пам’ятаю, як ти плакала і цілувала мене, коли після Братислави я вирішив прилягти в тінь під дубом. Тоді я вдавав що сплю. Я пам’ятаю твій сміх, але не пам’ятаю посмішки, бо ти часто ставала до мене спиною коли я брався до об’єктива своєї дзеркалки, і вдавала що зупиняєш попутки, а водії тих авто начебто зупинялись і везли нас далі, наприклад до Мілану.... але, то не було нашою кінцевою....і ми не виходили, бо ти мала побачити Барселону.
І пам’ятаю останній кордон між Піренеями та Іспанією...а тут вже, здається, було подати рукою до омріяного...
Коли ми вийшли з останнього автомобіля, ти захотіла барселонського морозива. Ми зовсім забули забрати наплічники з багажника авто. Ми були на місці, це було найголовніше. Я припалив собі цигарку, і подумав про наш шлях. Потім глянув тобі вслід. Ти вже побігла у натовп, шукати фруктове або пломбірне. І в цей момент я тебе загубив. Своїм поглядом. У грудях щось із тріском обірвалось, наче струна....
Час зупинився.
Свій мобільний ти забула в сумці, яка поїхала разом з моєю у невідоме.
Я застиг, вріс у асфальт, не в змозі навіть поворухнути нервом на тілі...
***
Минуло вже три роки відтоді. Кожного року в липні я приїжджаю сюди, стаю на те саме місце і чекаю тебе...
але...
Я. Не. Пам’ятаю. Твого. Обличчя.
Може ти впізнаєш мене? Може ти...
…Ти...Не сон?
