”Джентльмени, мені лише 25 і я вбила 309 фашистських окупантів до цього часу. Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже ховатися за моєю спиною?”
Цих вихідних мені пощастило потрапити на прем’єру довгоочікуваного, мною і сотнями тисяч людей, байопіку про нашу землячку, найкращого снайпера за історію світових війн, Людмилу Михайлівну Павличенко. Щодо цього фільму в останніх кілька місяців відбулось багато дискусій, погляди розділились навпіл. Одні стверджують, що фільм вартий похвали, інші голосять, що кінострічка – пропаганда. До якого з цих таборів став я, ви зрозумієте вже зовсім скоро.
Поїхали.
«Незламна».
Історія про молоду дівчину, якій ледве перевалило за двадцять, яка щойно отримала можливість стати істориком, але через натягнуті сімейні обставини бере в руки рушницю, щоб добитись любові від батька. Вона ще не знає, через який біль, втрати та випробування їй доведеться пройти. Куди закине її доля, і чи вибереться вона звідти живою...
Що я можу сказати про цей фільм ствердно, то це те, що він обов’язковий до перегляду. У фільмі показана не війна, але частка якої там є — не звульгаризована, не затерта (як це часто буває у російському сінематографі), показана історія живої людини, глибоко, без пафосу. Персонажі, які оточують головну героїну, відіграють важливу роль: від подруги по навчанню Марійки — до лікаря Борі. У фільмі часто були моменти, від яких ком підступав під горло і рвалась назовні скупа чоловіча сльоза. Смерть, знову смерть, і так раз за разом, і смерть не тому, що війна, а тому що Бог дає Люді тільки те, що вона витримає. Хоч якби важко це не говорилось, але…
Фільм надзвичайно емоційний – кохання (неочікуване, смертельне, ніжне, багряне і з присмаком землі на губах); дружба, яка не ламається ні відстанями, ні часом, ні кулями.
Драма, краплі одеського гумору, гарячі «американські» спецефекти (які, між іншим, — заслуга УКРАЇНСЬКОЇ студії), історичність фільму — все це змішується в один коктейль, який випивається до дна. Дуже тішить, насправді, що український кінематограф отримав другий (третій? п’ятий?) шанс на існування. І дуже б хотілось вірити, що такі фільми, як цей, буду зніматись і надалі (і що воєнна тематика відійде на далекі, задні плани, і якщо й зачіпатиметься, то дуже рідко). Адже, так багато можна знати про кохання, про поетів, художників, якісно екранізувати книги сучасних авторів. Але я відхиляюсь від теми.
Справді, фільм хороший. Він якісний і сповнений сенсу. Фільм БЕЗ ПРОПАГАНДИ. Після фільму просто відчуваєш себе українцем, бо дуже влучно показано українську сутність, українську непоборність і українську тонку душу, в образі Людмили, в образі не менш важливого персонажу Марійки, в переродженні і переосмисленні життєвого вибору Бориса, самовідданості Вадима.
Бюджет фільму себе виправдав, шум навколо фільму заслужений, не-американськість і не-російськість картини – добрий знак. Актори чудово зробили все, що вимагалось, щоб стрічка виглядала справжньою, не награною. Ландшафти, епоха, навіть саунд фільму підібраний добре.
P. S. Але так не може бути. Все таки для себе я виділив 2 мінуси. Перший який дуже кинувся в очі і залишив осадок, це останні 1,5-2 хвилини фільму (сцена в опері). Після виходу з кінотеатру захотілось стерти це закінчення з пам’яті. А другим моментом, не в образу Славі Вакарчуку, тим, хто підбирав саунд-треки до «Незламної»: мені здається, що набагато влучніше і живіше чулось і підходило під картинку пісня, того таки ОЕ “Стріляй”, а не “Обійми”.
І на цій хорошій ноті, в цій паршивій рецензії, бажаю приємного перегляду тим, хто тільки збирається йти в кінотеатри на цей фільм. І запрошую до обговорення-діалогу-дискусії тих, хто вже встиг зацінити «історію пані Смерть».
