Час від часу ми наштовхуємось на когось, а хтось ― на нас. І це має свої причини і наслідки. Це почало спочатку маленькими краплями цікавити мене, а далі перетворилось у цілу «снігову лавину», і тепер є чи не найважливішою темою для роздумів, принаймні, на даному етапі мого життя.
Чому так? Чому ми тримаємо за руки ту чи іншу людину, кохаємо її, будуємо сім’ю? Або чому ми прямуємо тим чи іншим шляхом чи стежкою, і до чого це нас приводить? Який в тому сенс? Чому ми опиняємось в тому чи іншому місці, в оточенні якихось людей, стаємо деталлю якихось обставин? А ви часто запитуєте про це себе? Ви, взагалі, часто думаєте? По-справжньому, а не про те, якого кольору повинні бути стіни в спальні, чи яке пиво випити в п’ятницю ввечері, зустрітись з френдами чи залишитись дома і лежати на дивані. Ви почуваєте себе людиною, а не засобом заробляння «бабла», тому що треба якось жити далі? Ви живете чи просто існуєте? Ви запитуєте себе про це? Ні?
А я ― так.
Кожна людина народжується на світ, стає новою ланкою в суспільстві, новою батарейкою для двигуна цієї матриці, цієї машини, яка давить і ламає слабаків, а над сильнішими ― просто глузує. Чи, може, то сильніший глузує, а іншим втирає протилежний бік медалі. І хто з нас сильніший, хто слабший? Багато запитань, а відповіді де? Мій вибір ― шукати їх.
Є ситуації в житті кожного, коли з’являються думки типу: за що мені такі проблеми, чому я зробив(ла) саме такий вибір, а що було б якби… etc. Багато людей звертаються за відповідями до Бога. Інші читають багато філософії, а ще інші вибирають – терпіти і не вникати у ті вищі матерії, від яких потім болітиме голова. (Взагалі, моя думка не нова, до мене про це говорили сотні-тисячі людей, впродовж, мабуть, останніх 700 років. Багато поглядів, дуже багато). Але моя думка така – що справді не убиває нас, те робить нас сильнішими. То, може, не такі ми вже й слабкі, а, може, й не такі вже сильні. Є багато речей, людей, обставин, які стримують нас, внутрішніх конфліктів, гальм. Але ж не так все погано, проблеми можна вирішити, взяти себе в руки і розпрощатись з ними. Чому люди забули про це?
Те, що стримує нас, треба відпускати, навіть через «не можу», щоб дати шанс чомусь новому і, можливо, кращому. Чому люди й про це забули? Хоча, мабуть, багато хто не знає про такий варіант розвитку.
В моєму житті час від часу з’являлись дивні люди, за мною часто тягнувся шлейф проблем та ідіотичних ситуацій, внаслідок чого в грудях і голові народжувались якісь депресивні стани, «опускались руки», думалось, що я вже ніколи не зможу вибратися з цього клятого замкнутого кола, але… Я знайшов у собі сили сказати «ні» там, де треба, і сказати «так», як то відчуло моє внутрішнє «я». І не помилився. Тепер я бачу своє життя не як коло, замкнуте і намертво спаяне, а як шлях ― з дотичними до нього стежками, водяними і повітряними потоками, які приносять в цю дорогу настрої, кольори, інших людей.
Все ж таки час від часу сумніви закрадаються в мою голову, можливо, через якісь ситуації в дитинстві, підлітковому віці чи тепер, коли, як мінімум, три етапи дорослішання я пройшов. І зміг позбутись багатьох внутрішніх комплексів, але якийсь відсоток залишається. Я це знаю і постійно себе внутрішньо настановлюю, що жити з цим треба, бо раз я вибрав для себе ЖИТИ (а не існувати) головним пріоритетом, то треба гнути свою лінію. Але деколи приходять такі моменти, коли знову повертаюся до цих сумнівів, сумнівів щодо всього: не лиш літ творчості, а стосунків з людьми взагалі чи супутницями по житті та життя як такого, майбутнього. І справлятись з цим важко. Якийсь такий стан настає, що нічого не хочеться, лиш прийти і лягти на ліжко. Та все ж наступного дня знову такий приплив енергії і сили береться з нізвідки. І знову на вулиці світло, і в грудях світло. Ну що ж це за стани такі? Коли вже б прийняти якусь середню хвилю, якусь золоту середину, а то весь час якась «лажа»... а може, й не варто? Напевно, воно таким має бути, це життя, не батарейкове, справжнє, живе…
Не ми вибирали це життя, а воно нас і треба вчитись жити з такими станами і черпати з них тільки плюси. Абстрагувати. Це добре. Для життя, творчості та стосунків.
Треба навчитись робити з цього висновки і ловити моменти. Не ускладнювати. Бо часто, стикаючись зі складнощами, не звертаємо уваги на те що самі собі ці складнощі створюємо. В стосунках, в побуті, в голові.
Стосунки між людьми надзвичайно прості і приємні. Але в міру своєї недалекоглядності робляться помилки, невірні кроки (зради, невірні вибори пріоритетів etc.) Це спричиняє багато розривів. Причина і наслідок. Людина себе сама заплутує, ламає, розбиває своє і серця інших людей, не задумуючись про причину і наслідок всієї вакханалії, всього «складного двіжняка».
Не забувати про те, що, наважуючись на життя, люди однаково відповідають одне за одного і за себе.
Всі проблеми, і всі катаклізми, і всі внутрішні і зовнішні гальма, не більше й не менше, народжуються в головах самих людей. Життя ― це лінія, дорога, на яку ми всі ступаємо з рівними умовами і можливостями. А не хтось більше чи менше. Рівність. Та, на жаль, люди не вміють виховувати в собі цю рису, забувають про неї.
(Що не стається з нами зараз, стається пізніше, або стається з іншими, але обов’язково стається).
Це як перші кроки дитини. Вона спочатку падає, далі вже другі кроки кращі. А там дивись і деякі починають літати. Бо, відпускаючи з себе цю всю надуману гравітацію, справді, можеш летіти. Не тримайте себе на прив’язі. Щоб знати, як все насправді, треба просто спробувати.
Всі хвороби народжуються в голові, всі проблеми і всі гальма. Спробуй прочистити сам свою голову, а не доручати цю справу телебаченню, пропагандистським штукам, режимам, шаблонам.
Ти – людина! Ти – живий! Ти – справжній і єдиний! Ти повинен літати!
Таке «Життя» підходить мені, а своє вибирайте собі самі :) До зустрічі.
Подихи
Фото рамки
Дахи
Олівцем штрихи
Погляди
І заходи сонць.
Втечі попутками
Гаряче вино
У термосі.
Дим у вікно
І чисте небо
Над полем
Із золота…
Палатка під зорями,
І dreams сome true
Квіти у дула
Автоматичних рушниць,
І обрізані ниточки
І під правди вагою
Падають стіни з бетону.
Зшиваючи місто до купи,
Повертають матері сина.
Я пливу у чужому авто,
Гарячим хайвеєм
Додому
І то був лиш сон,
Фестивальне похмілля.
В кишені
Пошарпаний Моррісон
В оригіналі.
І пуста батарейка в мобільному
Голодна й щаслива
Як я.
Київ. Квітень. 2015
