“Руїна”

Близько року тому, можливо, трохи менше, я стояв на автобусній зупинці в Ірпені, чекав маршрутку додому після роботи. Було трохи холодно, але сонце починало пригрівати, так само, як сьогодні, поперед мене на проїжджій частині розлилась велетенських розмірів калюжа, не зважаючи на те, що дорога з вигляду була нібито новою, прокладеною спеціально для Євро-2012.

Здавалось, що така річ, як хороша дорога (в принципі, як і все інше) повинна робитись, в першу чергу, для себе, а вже потім для того, щоб не падати в багно лицем перед іноземною спільнотою вболівальників, журналістів і просто туристів, які би зупинялись в цьому містечку в майбутньому. Проте, якби було літо і ця штучна водойма після нічних опадів не встигла осушитись, то я, мабуть, би в ній скупався, щоб освіжити тіло й думки.

Я стояв на зупинці й курив, споглядаючи на хмари, які шалено швидко змінювались над моєю головою, думки хвилями цунамі насували на мене і відступали, залишаючи тільки тишу в голові, що приправлялась шумом автомобілів, що збавляли швидкість перед мокрим відрізком шляху…

…Усе з часом перетворюється на руїни: римські акведуки, пізанські вежі, грецькі амфітеатри, носи сфінксів відвалюються і потопають в піску, руки Венери Мілоської…х рами Кхаджурахо розсипаються і губляться в тропічних лісах Індії… дороги зі сходу на захід покриваються ямами і горбами., наче тіло хворого на рак шкіри. Цей «вірус руйнування» розповзається шкірою планети дорогами, заражаючи селища, присілки, райони, цілі міста і країни. І — людину.

Ми народжуємось, живемо і помираємо в руїнах. Здається, безпідставно промайнула така думка в моїй голові тоді, на зупинці. І поселилась в моїй голові. Тихо і впевнено пускаючи коріння в мій мозок й моє свідоме і підсвідоме. Де все, що було, є і буде тісно переплетене між собою. Пам’ять, час, життя, смерть, буття і небуття.

Пам’ятаю, як в дитинстві з друзями з мого і сусіднього двору (коли ще не було мобільних телефонів, комп’ютерів і безліч сучасних ґаджетів, якими зараз не вміють користуватись хіба що немовлята і люди похилого віку, до мозку кісток прокопчені смородом радянського буття і хронічного несприйняття адекватної дійсності, тупо пливуть за течією і здихають, так і не спробувавши нормального життя, не спробувавши навчитись чогось нового. А час нестримно рухається вперед, диктуючи нам всім СВОЇ умови й тому треба навчитись підлаштовуватись, але зараз не про це), доводилось шукати палки більш-менш схожі на зброю і прокрадатись на найближчу «котельню» з метою погратись у солдатів, поки зі свої схованок не повилазять п’яні охоронці і не виженуть нас, лякаючи кийками і міліцією, яка зараз приїде і забере нас хуліганів у відділок.

А ще у нас були турніри з футболу між сусідніми дворами. Я любив футбол, і то, мабуть, був час, коли я найбільше його любив. Це так кайфово ганяти м’яча від обіду, доки не стемніє, і ввечері повертатись додому знесиленим і щасливим. І в дитинстві я навчився їздити на велосипеді, не боячись розбити коліна чи лікті. Дитинство було безневинним і яскравим… але з кожним роком ці кольори вигорали… ми ставали старшими. Час невпинно йшов вперед, забираючи в кожного з нас дитину і відкриваючи очі на справжній стан речей, даючи погляду набагато більші горизонти для дослідження себе і навколишнього світу.

До певного часу я захоплювався видами зруйнованих промислових будівель, закинутих ангарів і катакомб, розвалених мостів і закинутих будинків. Мені здавалось це надзвичайно романтичним і неповторним. В цьому відчувалася своя поезія. При спогляданні таких речей у вухах на фоні лунав мотив з фільму «Реквієм за мрією» чи важкі гітарні рифи з  треків групи Tool.

До певного часу здавалося надзвичайно крутим малювати волосся в чорний і пити портвейн з пивом, звісивши ноги з найвищого вікна в погорілому театрі, бродити кар’єрами, курити перші цигарки подалі від цивілізації дорослого і замкнутого в собі суспільства, курити кальяни і слухати Кобейна на касетному плеєрі споглядаючи зірки над головою з дахів 9-ти по верхівок.

Тікати з дому на кілька днів і мандрувати куди очі дивляться не задумуючись чи буду живий завтра і як я потраплю додому. Захоплено споглядати крізь вікно у тамбурі потягу до Києва на хати попри колію, закинуті депо і не закинуті, але страшні вокзали…втрачати розум від дороги і алкоголю, від історії яка більше ніколи зі мною не повториться, а потім засинати на верхній боковій біля туалету коли до ранку залишається максимум три години.

Наступного ночі в шумній компанії своїх зірвиголів-друзяк і таких самих зеленоволосих і розпірсингованих дівчат, з якими познайомились на Банковій на якомусь мітингу напередодні, сидячи на березі Дніпра на Трухановому острові глушити якісь дивні відчуття в грудях кріпленим вином і димом цигарок. Вигадувати перші рядки перших віршів і відчувати в такі моменти себе майже дорослим і вільним…

…але вільним від чого? Де? Від кого?

Тієї ночі, після першої річниці Помаранчевої революції, яка мала щось змінити в умах нації і двигуні держави в далекій середині двохтисячних, після провального міленіуму і незвершеного апокаліпсису, на піску з пакетом вина свято вірилось в те, що, мабуть, все почне змінюватись, і згодом, не відразу, але за деякий відрізок часу все почне набувати якогось іншого вигляду, якості і сенсу. І, насправді, те вино було не потрібне, юнацького максималізму і дурості в голові було вдосталь.

І розхотілося жити в руїнах, що до того здавались такими красивими. Чи можна сказати, що тоді я почав дорослішати? Не знаю. Просто тоді щось перемкнулось в голові й змусилозадуматись, чи хочеться мені так жити, чи захочуть так жити колись мої діти.

Тепер я часто мандрую з наметом. Переважно подорожую автостопом на фестивалі, літературки, форуми чи просто, щоб зустрітися з друзями й знайомими. В дорозі спілкуюсь з водіями авто, що мене підвозять, говоримо про наболіле, сповідаємось одне одному знаючи, що більше ніколи й ніде, мабуть, не перетнемося, а інколи просто слідкуємо кожен за своєю дорогою, мовчки чи під музику з магнітоли або радіо. Багато прекрасних картин відкривається оку в такі моменти, про які згодом запишеться у віршах, у спогадах, закарбується кадрами в свідомості і переповідатиметься, щоразу обростаючи все красивішими й красивішими деталями.

Але за красивими полями пшениці й надзвичайно синім небом над ними, за ідеально рівними клаптиками траси, на котрій можна хоч трохи розігнатись і насолодитись прекрасним моментом, збоку неодмінно з’являться червоні, облуплені стіни закинутих колгоспів, іржаві покинуті й до половини розкрадені на брухт трактори, і під колесами авто вигулькнуть ями й горби, нагадавши, в якій країні ми знаходимось. Жаль, що з такими я стикався всюди, не залежно чи це дорога через Нову Водолагу з Полтави до Харкова, чи з Києва до Житомира через Коростишів, чи з Івано-Франківська до Львова через Стрий. Всюди на узбіччі з трав і канав яскраво виднітиметься сміття і лайно. І обличчя злих людей,яким вже набридло все частіше й частіше затягувати ремінь на поясі, і обличчя покірних і змучених людей, які не знають, що робити далі.

Практично всюди є люди, які не будуть нічого міняти. Ті, котрим «пуйло» настяло в під’їзді, ті, котрим жиди насмітили під домом, ті, котрим «порох» від безвиході й війни на сході заливає в горлянку пляшку «казенної» горілки за 75 грн. Завжди всі винні — тільки не ми.

Ми так і залишимось жити в руїнах, поки не почнемо зміни з себе.
Ми так і залишимось жити в руїнах обираючи клоунів, а не політиків
Ми так і залишимось жити в руїнах…
Ми так  і залишимось…
Не потрібні нікому –
Бо не потрібні собі…

«Альфа-Бета»

Стрімко розрізаємо простір між точками А і Б
Стрімко словами псуємо аркуші білим по чорному
Або чорним по білому, або попелом по обличчі
Або криком, ніби пензлем по тиші...пензлем по тиші.
Дихає в спину у тамбурі, вічність - піщинка

На столі
Кава і зламаний олівець
Добре що не в оці
Як в тій книжці
Яку ти прочитав останньою.