І якщо я тоді любив самозабуття, значить, був вірним собі,
бо самих собі повертає нам тільки любов.
Альбер Камю
Сонячний ранок. Буддійський монах вертається з ранкової молитви. З його вуст не зникає ледь помітний усміх, схожий на усміх Будди, котрий зачаровано вдихає запахи екзотичних квітів, фіміам молитов і пряних кадильниць в храмі. Просвітлений знає ВСЕ і оглядає ВСІХ своїми золотими очима, розчиняючи в своїй божественній довершеності тривалість нашого земного існування.
Маленькі мурашки поквапливо втікають від м’якої мітли, якою вправно орудує монах, як диригент оркестром лісових духів. Оберігаючи життя маленьких істот, ми прагнемо, щоб і наше життя оберігав той, хто вправно диригує вселенською мітлою і сподіваємось: вчасно і м’яко відверне від нас небезпеку. Ми віримо в ієрархію сил, тому не переоцінюємо власні сили і намагаємось не впасти в гріх «всесильності». Але тільки закоханість переоцінює наші зусилля і первісна потуга нашого єства звільняє нас від страху бути «немилими».
Любов нічого не вибачає і не просить вибачення, а талант не зобов’язаний догоджати. Отже, любов — це талант безкомпромісної всесильності, яку ми отримуємо, як знак «божественної безкарності». Вселенська любов схожа на лоно всесвіту, що розцвітає еманаціями богів, яким гарантоване безсмертя. А нам гарантовані хвилини любовної втіхи, котрі, як пелюстки, опадають в нічній тиші, коли ми ловимо подих одне одного. Поступово життя вивільнює для смерті простір, який має свій вимір і свій подих. Фараон Ехнатон писав про солодкий подих своєї коханої Нефертіті, знаючи, що подих є імпульсом і виразом життя та основою ВСЕЛЕНСЬКОГО ДИХАННЯ.
Сягаючи «nec plus ultra» — «крайніх меж» своєї уяви, один мудрець виглядає з бочки, іронічно примружує очі. Він — щасливий, бо ув’язнений за власним бажанням: філософ в тілі людини, що насолоджується подихом іонійського моря, як Ехнатон подихом коханої. Інший, тримаючи жінку в своїх обіймах, виголошує: «Море прекрасне і ти також», стверджуючи тотожність стихій — жіночої і морської. Цих пластичних субстанцій, що не мають ні початку, ні кінця.
В амплітуді коливань жіночих стегон як і в пінних хвилях, які цілують скелясті береги чоловічої уяви, діють схожі енергії.
Керуючи всесвітнім ритмом і закликаючи до любовної втіхи, чоловіча уява бентежить плоть власну й жіночу. В цій уяві всіх уяв, наче в біблійній «пісні пісень» відбувається дійство, що має назву «буття», котре утверджує в своїй багатоликості свою перевагу над безликим і моторошно-витверезним небуттям.
