В пристрасті ми близько відчуваємо суть речей:
і таким чином, ми – скоріше речі, ніж люди.
Джон Фаулз
В дослівному перекладі з французької «fragile» – крихкий.
Вона також крихка, делікатна, може розбитися в будь-який момент. Лід в склянці потріскує, збавляючи градус напою. Тане лід і вона від погляду. Коротке зваблювання. Йде до танцю, міцно схопив її за талію. Жінка-оса. Косить оком кудись вбік.
Заспокоює, що вона зі мною на весь вечір. Вдаю, що вірю їй. За чверть північ. Запах парфумів і віддих солодких губів незнайомки, що вимастила сорочку помадою. Як тепер потрапити на очі жінці? Краще не повертатись до-до… Хитнуло, але я в м’яких обіймах незнайомки, і вона тримає міцно, як декамеронівська дівиця. Задум – піти з нею, але чи вона запросить до себе? Можливо, все, що їй треба, це мила розмова і трохи випивки? Можливо, й ні. Вона усміхається. Напевне, думає про те ж саме: як піти і продовжити цю ніч удвох. В неї оголена спина. Торкнув пальцями родимку, кокетливо крутнула плечем, і я відчув гостру лопатку. Заохочує до пестощів, тулиться в ритмі танцю все ближче. Напевне, засмагає в солярії, а, може, смаглява від природи.
Золотий бурбон засліплює підпитий брейн. Мізки розчиняємо віскі… Вона сміється, бо говорю незрозуміло, хоча намагаюсь говорити виразно. Далекий штат Кентакі здолав градусами подвійної перегонки. Гночі маски римаси, пардон, гримаси ночі і маски навколо, одноманітні маски… Насмішки і навіть склянка в моїй руці регоче, кривлячи вінця під губами. Не бачу, окрім міні спідниці, нічого… Потім запах пісуара, ніцше-ні-анство на дверях у вигляді голої дупки якоїсь блондинистої Мерелін…
В пабі цього вечора здичавілі менестрелі виводять срібними горлянками муз-декаданс-блюз. Палуба хитається під ногами, рвуться снасті-пута, і біля стерна якась невиразна постать – фігура розпливається в форматі зображення «а ля сфумато», і хитавиця спричиняє морську хворобу. Мене веде попід руку нова подруга, я беззвучно сміюсь, насправді голосно сміюсь, але сміх потонув в шумі музичних хвиль. Тільки аорта вимірює такт і ритм подачі крові, бо все, що навколо, і навіть я сам – ніщо вже не контрольоване…
Вона викликала таксі. Брейк-секс в авто. Нетривало, але безкоштовно. Ще кудись їдемо, і вона поруч, і я усміхаюся до неї, до ліхтарів, що пропливають, як гарячі медузи спітнілого моря й спітнілих грудей, спітнілого провінційного світу…
Нас викинуло штормом таксистського мату на узбіччя якогось провулку. Ні ліхтарів, ні людей. Це моя робінзон-і-ана, а вона П’ятниця… Безпритульний пес підбіг і вогким носом охолодив руку. Значить, ще здатен відчувати? А жінка? Вона дрижить від нічної прохолоди і палить цигарку, а колись, напевне, була відмінницею, можливо, навіть вчилась в нашій гімназії. Так, я пригадав її обличчя. Якийсь час працювала на тіві, її «грали» на столі… класна рима… Взагалі, фелясьйон вона робить класно, отже – «профпрігодна», і любить танцювати.
– Ми завтра побачимось знову? – запитую її. Але вона мовчки стоїть, дивлячись в нікуди. Ви під небом не відчуваєте землі під ногами. Земля десь є, десь там, але в цю хвилю не вона служить опорою, а невагомість, що позбавляє опори і будь-яких бажань. Бездомний собака блимнув жовтими очима і лащиться, знову тулячи свого холодного носа до руки. Це повернуло у безглуздий вимір реальності, котра нагадала, що ти «чєловЄЄЄк». Хоча саме в цю хвилину вже майже без ознак теплопровідності, і тільки цигарка в пітьмі є знаком місцеперебування на «грішній землі», проте хаотично дифузуюча ендокринна система якійсь істоті, що здатна бачити в темряві, опише мій стан як «кайф». Саме це спостерігає невідв’язний собака, що чотирилапо сприймає мене за свого, оскільки великим зусиллям намагаюсь встояти на своїх двох.
– Он там я живу, – обізвався жіночий голос, провокуючи «повернення» до людей. Недопалок описав дугу в темряві, провів очима цей кометоподібний слід. Якусь хвилю вагався, але в такі моменти жіноча перевага в тому, що вона краще переносить сп’яніння і благополучно доведе до ліжка. Саме ж цього хотів?
– Ходімо, мої вже сплять, зможеш заночувати в моїй кімнаті.
Не опираюсь пропозиції, тільки спираюсь на неї, обхопивши талію, це рятівне коло чоловіків напідпитку.
Все класно, ми удвох. Вологе простирадло, як в потязі, а ще запах тютюну і мате. Згірклий голос з FM-радіо нагадує про наближення ранку. Не відкриваючи очей, крізь повіки бачу якісь невиразні тіні, «судомно» придумую, що пояснюватиму жінці, де ночував і з ким. Вона, звичайно ж, про все здогадається, її не обманиш. Потім пригадую, що не одружений і мені невимовно легшає, але якщо цієї ночі все було, як і могло б бути, якого дідька не пам’ятаю, як все відбувалось, жодної деталі, жодного руху… Було чи ні? Треба перестати напиватись. Думав, що неможливо забути, як саме провів ніч з жінкою, а тепер навіть тактильна пам’ять зраджує і нічого не...
– Тобі приготувати мате? – голос з кухні.
– Я хочу води.
– Якої?
– Просто «аш два о».
У спальню ввійшло моє «рятівне коло» зі склянкою води. Зігріваючи пальчики, потягувала з калебаса пахуче мате.
Дивним чином ми згадуємо епізоди свого або чужого життя, які не мають стосунку до ситуації, але хто знає, можливо, якийсь прихований зміст криється в підсвідомості і захоплює нашу уяву, щоб порятувати ситуацію? От і в цю хвилю мені видається, що це вже відбувалось зі мною, десь, колись, можливо, зовсім недавно.
Через рік наші зустрічі стали рідшати. Ми відривалися одне від одного довго і тяжко, наче акванавти, котрі піднімаються з глибини дуже поволі, щоб не отримати кесонну хворобу. Напевне, і ми боялися, що в якусь мить закипить азот в нашій крові або станеться щось непередбачуване, якщо різко випливати на поверхню іншого життя. Іншого – в якому вже не буде адюльтеру по домовленості. Раптово вихоплені світлом, стають очевидними таємниці життя абісальних істот, що перебувають в суцільній темряві. Ловлячи на примарні вогники своїх жертв, вони й самі в якийсь момент стають жертвами. Люди завжди нагадували мені абісальних істот.
Чоловік та жінка йдуть на зближення, розпізнавання й усвідомлення невідворотності розчарування. Ми перейшли зону темряви, котра час від часу коливалась в тональностях зручної сліпоти, яку ми обирали свідомо або неусвідомлено, аж до осліплення прозрінням, котре, як правило, вражає спочатку когось одного. Саме цей перший прозрілий – найнещадніший щасливець, готовий до помсти, бо вже розрізняє та порівнює, допоки інший чи інша ще перебуває в зоні незнання. Без помсти неможливо.
Зрештою, ваша великодушність по відношенню до когось також може бути найвигадливішою помстою. Ми подолали зону чорного атраменту і відчули, що були чужими завжди, як і належить справжнім коханцям. Зрештою, темрява і світло суть одне явище.
Запитуючи в самих себе, що було вартісного в наших стосунках можна відповісти – нове знання. Адже цінність любовних стосунків криється в прихованій можливості зруйнувати самі стосунки в будь-який момент. Чи не так? Любов – це не страховий поліс від нелюбові. Часто навпаки, з любов’ю ми отримуємо ще й пакет додаткових опцій.
В давнину під час загрозливого шторму вітрильник рятували, зрубуючи щоглу. Власне, приходить відповідна хвилина й в стосунках. Жінка рве снасті й вітрила, а чоловік, зрубуючи оту символічну щоглу, рятує обох, хоча жінка цього й не усвідомлює. От вам і Летючий голландець любові – примара океанів, vous demande pardon – фантом суші.
Оскільки пристрасть ніколи повністю не зникає, а вичерпуючи саму себе, знаходить новий спосіб заявити про себе – ми стали одне для одного речами, про котрі не перестаємо згадувати…
Вона слухала уважно, то сумовито, то іронічно усміхаючись, мабуть, думаючи про щось своє…
– Така ось історія. Ще трохи вип’ємо?
Кивнула на знак згоди.
– Бармен! Ще трохи віскі, мені і моїй подрузі.
