Бог схожий на закохану жінку: він завмирає екстатично, спливає вогнем розкоші і в цьому стані створює світ, але вже за мить готовий якщо не відірвати крильця всім метеликам, то, принаймні, власноруч створеній істоті «презентувати» якусь капость, хоча б – вигнання з раю.
Від нас приховують, що бог і є закохана жінка. Але стан закоханості не може тривати довго, тому нам, чоловікам, деколи вдається дихнути вільніше. Власне, коли про нас забувають, нам дійсно стає легше. Хто ще не відчував, як втомлює надмір уваги й любові? Це чимось схоже на приховану ненависть, але ненависть спалахує і згасає, а от постійне любовне домагання криє в собі не більше радості та безпеки ніж дрейфуючий айсберг.
Ті, що колись так прагнули любові та бажали відчувати на собі постійні прояви ніжності-опіки, в якийсь момент починають тяжіти до зворотного. Рух в зворотному напрямі приводить нас до точки відліку де оцінюємо самотність як благо.
Але якщо бог – чоловік, він не повинен забувати, що жінка швидко втомлюється від чоловіків і від богів також. Жінки люблять священнослужителів, посередників між людьми та богом, але не самого бога. Обожнюючи когось, жінка водночас не вірить в божественну природу, або постійно потребує доказів божественності. Зрештою, для неї важливішими є таємниці та невгасаюче бажання їх розгадувати. Бог який не загадує загадок – жінкам не цікавий. Але, якщо закохана жінка побачить в богові суперника, що тоді? Мабуть, краще й не уявляти. От, якби Єва в свій час навчилася робити варення з райських яблучок, було б все набагато простіше...
Tattoo-метелик, золотистий пилок сонця на шиї, літак наче срібна бритва розтинає ультра синій квадрат неба і рубіновими краплями-вогнями спокутує гріх польоту, протуберанці нескошених трав, кольорове марево ірисів а ля пріма, аромат розсипаних яблук…
Хто вона? Мабуть, циферблат без означень часу і стрілок, позачасова, поза виміром. Свічки-скульптури в знаках спливання, плинність вечору, але не наша минущість, чилійське вино таємниче прискорює пульс, чуттєвість без сентиментальності менестрелів.
Гальваніка вечорa витворює квіти на темному тлі. Вона розквітла переді мною пелюстками чорного кімоно. Всепоглинаючий, пристрасний, астро-божевільний, експансивний, зухвалий чорний колір, що охопив її шовковим пломенем. Знак еросу й антеросу. Причастя губ? Сповідь наших тіл? Електр лідійський, Сонця опій…
Там, за межею шовкової галюцинації – її тіло. Вишуканість, розкутість, й солодкі леза акме. Чорний ірис, квітка ночі… Уява множить цей образ й виникає цілий луг чорних ірисів. Ніщо й ніколи так чітко не впевнює мене у власному теперішньому, як усвідомлення присутності жінки. Екзистенціальне відчуття покинутості зникає на якусь мить…
Блукаючи містичним лугом, що зветься любов’ю, серед ніжних ароматів віднайшов ще невідомий, який подарувала — одна єдина, королівська квітка. Вона відтепер прикрашатиме герб моїх чуттів пелюстками чорного вогню — вселаскавого з ароматом солодкого забуття.
