Продовжую радити читачам, особливо молодим, читати сучасну літературу в оригіналі, зокрема англійською. Це конче необхідно, якщо Україна планує бодай колись інтегруватись в коло цивілізованих країн, так званий «золотий мільярд». Нині презентую дві популярні в США книжки, які розповідають про ленінградський штучний голод.
…………………………………………………………………………………........................
1. Symphony for the City of the Dead: Dmitri Shostakovich and the Siege of Leningrad. M.T. Anderson. Somerville (Massachusetts), Candlewick, 2017. - 464 p.
2. The War Within: Diaries from the Siege of Leningrad. Alexis Peri. Harvard University Press, 2017. -- 384 p.
.…………………………………………………………………………………………..
Цього року виповнюється 75 років від закінчення Ленінградської блокади. До цієї події можна ставитись по-різному. Особливо враховуючи, що пітерські жертви напряму та опосередковано були пов’язані з організованим голодомором в Україні в 1932-33 роках. Хоча аналізовані книжки – не про «закон бумерангу».
Зазначена блокада увійшла до світової історії в якості 871-денного геноциду одного багатомільйонного міста.
Книжки, що з’явились в 2017 році й щорічно перевидаються, є абсолютно різними за стилем, але об’єднані трагедією, котрій вони присвячені.
Робота «Симфонія для мертвого міста» Метью Тобіна Андерсона подібна до шпигунського трилера, насиченого документальними матеріалами. М. Андерсон оригінально розповідає про СРСР (країну, що пропагує колективізм та знищує індивідуальність) через біографію однієї окремо розглянутої людини.
Натомість інша книга – «Війна всередині» Гарвардської професорки Алексіс Пері більше нагадує наукову дисертацію, в якій зібрані десятки щоденників блокадників, оброблені у форму есе. Чи може бути правди дві, а не одна? Може, читайте.
«Симфонія для мертвого міста» починає власну оповідь від 1906 року, показуючи, як Петербург дійшов до блокади. «Війна всередині» присвячена виключно блокадним рокам. Але обидві книжки згадують секретну директиву № 1-а 1601/41:
«Фюрер вирішив стерти місто з обличчя землі. Після поразки Росі немає жодного сенсу в існуванні цього великого населеного пункту».
Симфонія, за висловом автора, є казкою про геніального композитора Дмитра Шостаковича та його улюблене місто. Музика Шостаковича допомогла викликати співчуття до країни, яка перед цим викликала ненависть цивілізованого світу завдяки жорстоким репресіям проти власного населення. В роботі Андерсона композитор стає доказом сили окремої людини на тлі масового голоду, канібалізму, смерті. Щоб розповісти про Дмитра автор змушений написати не лише про історію його музики, а й про історію Росії в цей страшний час.
Д. Шостакович народився в 1906 році, коли його рідне місто називалось Санкт-Петербургом.Далі трапилась «революція 1917 року» та все трагічне, що з нею пов’язане. Зокрема, формування «нової радянської людини», котре зустрілось з другою світовою війною. В цей час герой книжки Д. Шостакович вивчав та писав музику, закохувався, створював родину, служив в пожежній частині та намагався (без особливого успіху) врятувати друзів, що потрапляли до репресивних органів в якості «ворогів народу». Музика видатного автора, спочатку натхнена революцією, як і сам Дмитро, суттєво змінилась. Позаяк він став свідком катувань його друзів, таємничого зникнення товаришів в «чорних воронках» та радянських концтаборах. Композитор існував в очікуванні, що колись прийдуть і за ним. Висновок – ким був Шостакович (радянським пропагандистом чи опозиціонером) автор пропонує зробити читачеві самостійно.
Письменник створив роботу про особистість, попри тоталітаризм радянської влади, яка замінила «я» на стадне «ми – радянський народ». Водночас в СРСР існував культ особи, лише однієї – Йосипа Сталіна, чиї дії й зруйнували Ленінград. На думку Д. Шостаковича, Гітлер лише закінчив руйнацію того, що почав робити ще Сталін. СРСР виявися абсолютно безпомічним на початку війни. Позаяк Сталін і боявся Гітлера, і відверто захоплювався фюрером, довіряючи йому більше, аніж власним поплічникам.Андерсон стверджує, що Й. Сталін сам планував напасти на Німеччину, але в 1943 році. Бо в 1941-му Червона армія ще не була готовою до протистояння з Вермахтом. Тому російський диктатор хотів перехитрувати німецького. Автор цитує О. Солженіцина: «Усі роки власного життя Йосип Сталін довіряв лише одній людині. І це був Адольф Гітлер».
Книжка Метью Андерсона є поглядом на багаторівневе значення музики в житті людини. Геніальна музика є кодом, що допомагає людям вижити в умовах трагедії та залишитись людьми.
Про силу творчості, коли вже неможливо говорити вголос, коли письменництво може зменшити страждання, розповідає книжка «Війна всередині». В ній авторка застосувала інший метод. Вона розглянула усі щоденники та записи очевидців блокади, щоб відновити реальну, об’єктивну історичну картину.
Твір поділено на дві частини. Перша має назву «Всередині круга» й присвячена трьом аспектам ідентичності; тілу, особистості, сім’ї. Писати про круг – означає розірвати круг, сказала Лідія Гінзбург, що пережила блокаду. Друга частина книжки «Вивчення острова» підкреслює роль соціальних та культурних ідей ленінградців. Авторка повідомляє про маловідомий факт стосовно «блокадних щоденників» та значної кількості цих творів. Чому ленінградці вели щоденники? Компартія наказали їм це робити. Ще в листопад 1941 рок Кіровський райком партії наказав мешканцям міста вести хроніку власного блокадного досвіду, для нащадків. Далі цю «ініціативу» підхопили інші партійні райкоми. Обком створив комісію для збору щоденників блокади. Тоді ж надійшла вказівка, що повинно бути в приватних записах ленінградців – про особисті справи можна було писати лише у випадку їхньої соціальної користі. Офіційні особи з керівництва обкому та райкомів повинні були періодично перевіряти індивідуальні щоденники блокадників на предмет «правдивості» та «висоти морального духу». Про технологію ведення щоденників абсолютно всіх мешканців міста попередили до кінця третього місяця від початку блокади.
Коли більшовики захопили владу в 1917 році, вони пообіцяли вступити в нову еру, збудувати нову цивілізацію навколо соціалістичних принципів. Нові, «радянські люди» повинні переважати власних попередників фізично, інтелектуально та морально. Голод напав на ленінградців, створивши дійсно «новий світ», але повну протилежність більшовицького ідеалу. З’явились нові людиноподібні істоти – блокадники.
Авторка вивчила 150 щоденників учасників блокади, кожен з яких унікальним. Творення щоденників було важким процесом: треба було десь купити папір, чорнила, що замерзали, емоційно примусити себе писати. Одні автори писали, щоб зберегти власну розумову стабільність, інші – щоб продовжити власне фізичне існування та розповісти майбутнім поколінням про власні страждання. Але після війни права писати та говорити про блокаду були передані професійним письменникам – компартійним брехунам. Щоденник так і не стали основою офіційної історії блокади, створеної спільними зусиллями гітлерівців та сталіністів. Власне, чому так сталось, пояснює авторка книжки «Війна всередині». Блокадники у власних щоденниках намагались зрозуміти причини та сенс власних страждань. Тому їхні думки є непридатними для святкових реляцій російського режиму. Правда про блокаду небула потрібною Й. Сталіну, так само її приховує і В. Путін.
В Ленінграді загинуло більш, як півтора мільйони осіб (45 % населення міста до початку війни). Мегаполіс пережив найбільшу демографічну катастрофу, відому в історії людства, як атака на одне місто. Через недалекоглядність влади усі продовольчі резерви були зосереджені в одному місці, яке німецька авіація знищила протягом двох вересневих днів в 1941 році. З продуктів, що надсилались через Ладозьке озеро, до міста потрапило лише 10 %. Дві третини населення отримували 125 грамів хліба на добу, решта не отримувала й цього. Обком дав наказ додавати в хліб коноплю та целюлозу (до 50 %), щоб не зменшувати норму – 125 грамів. Тому в місті Леніна розквітав канібалізм. В багатьох щоденниках є неспростовні свідчення цього явища. Щоправда Україна вже була знайома з ним під час штучного сталінського голодомору в 1932-33 роках. Ленінградці «не чули» про цей голод. Тому деякі автори щоденників вперше, як вони вважали, порушували філософські питання збереження людяності в критичній ситуації. Щоденники ленінградського (російського) голоду перегукуються із записами про український голодомор та єврейський голокост, ставлячи під сумнів концепцію створення «нової людини», висунуту і Гітлером, і Сталіним.
Блокадні письменники, не бажаючи цього, вивчали, переглядали та критикували аспекти радянської ідеології. Щоденники говорять про: голод, блокаду, допомогу, співчуття,, героїзм солдатів…Одначе поряд з цим в місті існував розбій на вулицях, дитяча, проституція організована злочинність, розстріли без суду та слідства, канібалізм. Хтось в цих умовах залишався людиною. А інший виривав для себе могилу чи «здавав» сусідів за окраєць хліба або варив суп з власних дітей. Завжди поряд з героїзмом крокує зрада, і сміливістю – страх, з щедрістю – жадібність…
Обидві книжки: «Симфонія для мертвого міста», «Війна всередині» стверджують, що Ленінградську блокаду не можна кваліфікувати як «легендарну» чи «героїчну». Тим паче, враховуючи, що діти та онуки блокадників нічого не зрозуміли з історичного уроку. Петербуржці (ленінградці) радісно скандують «Крим – наш» та вбивають українців в Донбасі за вказівкою сучасного Й. Сталіна – В. Путіна.