Останнім часом популярною серед українських топ-політологів та інших щоденних телевізійних голів, що говорять, стає теза про озброєних миротворців ООН, котрі можуть забезпечити мир на сході України. Іноді краще мовчати, аніж говорити про те, в чому ти «не петраєш».
Однозначно позитивної оцінки ООН в справі захисту мирного населення в зонах військових конфліктів ніколи не існування від часів утворення цієї міжнародної псевдо-об’єднуючої організації. Міжнародне право розрізняє міжнародні акції з підтримки миру (peace-keeping) та приму до миру (peace-enforcement). Політики, що пропонують забезпечити Донбас «блакитними шоломами» (голубими касками) навіть не здогадуються про негативний минулий досвід використання цих шоломів.
Військові контингенти утворюються за рішенням Ради безпеки ООН. РФ, єдиний правонаступник СРСР та постійний член Радбез ООН, володіє контрольним пострілом — блокуючим голосом. Тобто, будь-яка ініціатива щодо контингенту блакитних шоломів для російсько-української війни (яку РФ кваліфікує в якості внутрішнього українського збройного конфлікту) навіть на початку обговорення легко блокується Росією. Далі про миротворців можна було б і не продовжувати. Але варто розкрити тему до кінця.
Світове співтовариство не дозволяє розширити членство в Раді безпеки, ігноруючи той факт, що в 1945 році Статут ООН ухвалювався п’ятьма десятками держав., а не двома сотнями членів ООН, як нині. Оонівський статут давно потребує зміг та доповнень Більше, аніж Конституція України. Позаяк в ньому досі можна знайти давні згадки про Раду з опіки (для екс-колоній на перехідному етапі) або про «ворожі держави». Досі відсутній регламентний документ з деталізацією застосування зброї миротворчими континентами під блакитним прапором.
Миротворцям важко працювати в умовах, коли окремі країни самостійно покладають на себе права ООН. Приміром, інтервенція НАТО в Югославії не мала санкції Ради безпеки ОО і була брутальним порушенням Статуту ООН. Так само ігнорували цей статут Росія, окуповуючи частину Молдови, Грузії й нині — України. В Грузії РФ безкарно порушила угоду про припинення вогню від 12. 08. 2008. В Україні збройні сили Росії протягом 6 років порушують «мінські угоди» в частині припинення обстрілів українських військових на українській території. На ООН ніхто не зважав і не зважає. Грузія, Сербія підтвердять нездатність ООН виконувати власні статутні функції.
Демонстративний правовий нігілізм членів «ядерного клубу» примушує світову громадськість сприймати миротворчі місії в якості інструменту захисту економічних та політичних інтересів транснаціональних корпорацій, а не людей – жертв насилля. Достатньо згадати, як американці захищали інтереси нафтових кампаній в Кувейті під час атаки Іраку на власну колишню провінцію. Авторитет ООН й надалі падає. Кожна чотирнадцята резолюція Ради безпеки не виконується. Приміром, Ізраїль майже 40 років не виконує резолюцію РБ ООН № 478 від 20. 08. 1980. Тоді ООН заборонила Ізраїлю оголошувати Єрусалим столицею єврейської держави, вважаючи таку дію брутальним порушенням міжнародного права.
Політика подвійних стандартів руйнує основи міжнародного миру. Те, що дозволено ядерним країнам, заборонено іншим – без атомної зброї. Україна це усвідомлює щодня. Коли Ірак відмовився виконувати резолюцію РБ ООН, його швидко окупували американські та британські «миротворці», продовжуючи брехати всьому світу про хімічну зброю, яку розробляє режим Саддама Гусейна. Згадану зброю масового знищення досі нікому не показали, позаяк її не було і немає. Відповідно, щойно Іран завершить розробку ядерної зброї він почне, як Ізраїль чи Росія, ігнорувати будь-які рішення міжнародного співтовариства.
ООН явно не встигає за глобальною перебудовою міжнародних відносин. Після введення американських військ до Іраку, Афганістану, визнання незалежності Косова, російської окупації грузинської, української території, військових дій росіян та турків в Сирії світ не впізнавано змінився.
Функціонери з нью-йоркського офісу не помітили, що «новий світовий порядок» вже прийшов.. вигляді безпорядку. Дипломатичні методи регулювання конфліктів повинні бути пріоритетними. Але вони не спрацьовують, коли учасник конфлікту — держава з ядерною зброєю. Останній приклад — повне ігнорування Росією власних зобов’язань в межах Нормандських, Мінських угод. Коли дипломати програють, військові не можуть їх замінити.
«Подвійні стандарти» в миротворчості ООН руйнують світову безпеку. З Ізраїлем чи РФ ніколи не вчинять так, як з Сербією, Грузією, Ефіопією чи Іраком. В одних випадках ООН підтримують сепаратистів Кувейту, Косова, Еритреї, Східного Тімору — і на карті світу з’являються нові держави. В інших випадках(Чечня, Курдистан) численні жертви серед мирного населення не цікавлять начальство «блакитних шоломів».
Суб’єктивними причинами (про об’єктивні – вище) миротворчій акцій є тактичні помилки командування, що провокують смерті. Небажання керівників миротворці відповідати за застосування зброї викликає нерішучість серед військових та впевненість у власній безкарності серед організаторів конфлікту. Це призводить до жертв, як серед миротворців, так і тих, кого вони повинні захищати. Згадайте про загибель кількох тисяч боснійців через злочинну бездіяльність голландського батальйону ООН в Сребрениці, 1995 рік. Тоді миротворці без пострілів покинули цю оголошену ООН «зону безпеки», віддавши беззбройних босняків-мусульман озброєним вбивцям православного сербського генерала Радко Младича.
Відсутність регламентованих повноважень призводить о смерті і миротворців. В березні 2009 року в Косово загинув український миротворець, якому заборонили використати зброю для самозахисту від озброєних «демонстрантів». Миротворця потрібно дозволяти самостійно вирішувати, коли застосовувати зброю. Інакше жертв буде значно більше. Приміром, під час інциденту 17. 03.2009 в Митровиці, окрім українців, не використовували зброю польські, румунські та французькі миротворці, які почали стріляти лише тоді, коли з’явились перші поранені.
Не сприяє успіхам миротворці й слабкі знання місцевих мови, культури, звичаїв. Тому росіяни та білоруси заявляють бажання «помитворити» в ОРЛО за коти ООН. Бо ж вони володіють російською мовою. Як росіяни – формально нейтральні спостерігачі від ОБСЄ в Донбасі діють на користь однієї зі сторін конфлікту, бачить весь світ. Але ніхто їх не звільняє – вони ж володіють тією мовою, якою говорять на окупованій Росією території України.
Не потрібно ілюзорно сподіватись на миротворців, котрі можуть замість українців воювати за незалежність України чи бодай захищати мирне населення від «опочленців», російських окупантів. В Європі, Азії, Африці існують «гарячі точки», в яких підрозділи миротворців стоять протягом десятирічь (!) з нульовим ефектом. Більшість конфліктів «заморожено» на віки. Як наслідок – з’являються навіть династії миротворців. Сини дбають про мир там, де опікувались миротворчістю їхні батьки. Роботи вистачить і онукам з правнуками. Приміром конфлікт між Індією та Пакистаном тліє від 1949 року. На Кіпрі миротворці працюють вже 56 років, в Лівані ООН підтримує мир від 1978 року. З аналогічним «успіхом» миротворці ООН служать в Кашмірі, Тіморі, Палестині, Гаїті, Косово, Грузії, Бурунді, Конго, Західній Сахарі, Ліберії, Судані, Еритреї, Сомалі. Обстановка в зазначених зонах протистояння в кращу сторону не змінюється. Стабільного миру як не було, так і немає. Чи бажають українці замороження війни на сході крани за миротворчим сценарієм ООН? Адже це означає втратити окуповані території частин Донецької, Луганської областей назавжди. Як Крим.