Аїда Болівар

Публікацій: 24

Читачам загрожує вимирання

A HISTORY OF READING

Аlberto Manguel

Пригадайте себе в дитячому віці, коли Ви, пізнавши мистецтво читання, вперше самостійно відкриваєте власну книжку. Можливо, це казка чи пригодницький роман, в який Ви пірнаєте з головою. Згадали? Тоді цей твір Альберто Мангеля, від 1996 року по 2020 рік перевиданий десятками мов сотні разів, народжено спеціально для Вас!

А може Вам пощастило побачити чудовий мультфільм, створений в 1983 році на студії «Київнаукфільм», під назвою «Жили-були Думки»? [1]Десятихвилинний мультик став улюбленим для всіх, хто його бачив. «Одного разу, дуже давно на великому дереві жили-були…. ДУМКИ». Відкривши книжку Мангеля, Ви проведете оцю аналогію. Одного разу, дуже далеко та неймовірно давно жило  ….УМІННЯ ЧИТАТИ!

Вище зазначена книга написана про читання так, ніби це казка чи таємнича пригода, що триває вічно. Неймовірно талановита робота змальовує читання, як живу істоту, розкриваючи через призму часу його зростання, модифікації та значення для людства.

Альберто Мангель, син дипломата, народжений в Аргентині, з канадським громадянством, прожив дитинство в Ізраїлі. Потім Альберто повернувся до Буенос-Айресу, де випадково зазнайомився з геніальним Хорхе Луїсом Борхесом та став його особистим читачем. Далі, вже як всесвітньо відомий перекладач, письменник, лавреат таких поважних премій, як Медичі та Гугенхайм, А. Мангель в 2016 році очолив Національну бібліотеку країни.

Протягом життя Мангель намагається донести до людей думку про те, що читання — не пересічне уміння. Насправді це дар, яким потрібно вміти користуватись. Навчившись читати, людина, сама того не знаючи, стає частинкою Родини Читачів. Людей об’єднує спільне для всіх мистецтво. Читання букв на сторінці є лише однією з його складових. Адже астроном, що читає карту зіркового неба, архитект, який читає землю, де з’явиться будинок, зоолог, котрий читає сліди тварин в лісі, гравець в карти, що читає міміку власного партнера, танцюрист, який читає вказівки хореографа та багато інших — всі вони володіють одним і тим самим мистецтвом тлумачення знаків.

Мангель мудро помічає, що люди навчились писати набагато пізніше, після того, як вже могли читати. Він припускає, що більшість може прожити без письма. А ось без читання — ні. Спільноти без писемності володіють лінійним відчуттям часу. Натомість в соціумах, які називають освіченими, відчуття часу є кумулятивним. Обидва різновиди суспільства існують у власних різних часах, читаючи безліч знаків,  які світ їм пропонує. І навіть там, де писемність існувала, читання передувало письму. Альберто Мангель згадує, як в давнину, щоб стати переписувачем, учень повинен був спочатку навчитись розпізнавати та розшифровувати систему знаків в суспільстві. Лише потім він міг скористатись цією системою для письма. В найбільш освічених товариствах: іудейських, християнських, мусульманських, в давніх майя читання було першим кроком на шляху соціалізації. Уміння читати було пропуском в життя.

Автор пояснює: завдяки книгам до індивіда, який читає, приходив досвід.  Коли він зіштовхувався з подіями, обставинами чи персонажами, подібними на щось, вже ним прочитане, це супроводжувалось відчуттям «дежа вю».  Мангель відчував, що вже переживав все це в чужих словах. Пізніше він зрозумів, що зазначений «феномен» стосується всіх глибоко мислячих читачів. В одному з доісторичних єврейських філософських тестів («Сефер-Йєцира») стверджується, що Бог створив світ, пройшовши 32 шляхами пізнання: 10 сефиротами (цифрами) та 22 буквами. З сефиротів були створені всі абстрактні поняття. А з 22  букв — все, що існує в 3 сферах космосу: в світі, в часі та в людському тілі. Всесвіт в іудейській традиції є книгою з букв та цифр. Ключ для розуміння Всесвіту знаходиться  у здатності читати ці букви, цифри та складати нові комбінації, надаючи життя частині цього колосального тексту, наслідуючи Творця.

Альберто Мангель згадує про власну розмову з відомим канадським есеїстом Стеном Перскі, який сказав, що «в справжнього читача є мільйон автобіографій» (стор. 10). Позаяк в кожній новій книжці ми знаходимо щось з власного життя.  Далі автор цитує Вірджинію Вульф:

"Якщо рік за роком перечитувати "Гамлета" та записувати власні враження, виявиться, що ми пишемо автобіографію. Бо з кожним роком ми дізнаємось про життя все більше й більше, а Шекспір лише коментує те, що ми знаємо" (стор. 11).

Завдяки Альберто усвідомлюєш, що читання — інтимний процес. Справжні інтелектуали ніколи не обговорюють прочитане з невідомими особами. Поділитись з кимось власними літературними вподобаннями означає зробити крок довіри. В давні часи для читання люди усамітнювались. Бо читали вголос й боялись бути підслуханими. Пізніше почали читати пошепки. І лише за кілька століть дехто навчився читати мовчки, «про себе». Мангель наводить цікавий приклад. Як Юлій Цезар в 63 році до нашої ери, стоячи поряд з власним супротивником Катоном, мовчки прочитав листа, надісланого йому сестрою Катона, чим вразив присутніх.

Більшість людей читає двома способами. Існують книги, які читач ковтає цілком, слідкуючи за розвитком сюжету, не звертаючи увагу на подробиці, прискорено перевертаючи сторінки. Але є й книжки, котрі читають дуже повільно, шукаючи в тексті нові сенси, насолоджуючись звуком слів та тим, що «слова приховували, тим, що було надміру страшим чи неймовірно чудовим, щоб залишатись на поверхні» (стор. 15).

Мангель переконаний, що, попри перехід багатьох сучасників на електронні книжки, існує якась залежність людини від наявності в неї друкованого видання. Автор вважає: читаючи конкретний екземпляр книги з особливостями потертого паперу, слідом від філіжанки кави на обгортці, людина закохується саме в цю книжку.

В давнину переписувачі часто виправляли помилки в текстах, таким чином «вдосконалюючи» оригінал. Якщо подивитись на сучасних читачів, то варіант, в якому вони читали книгу вперше, ставав editio princeps. Всі наступні прочитання пізніше порівнюються з ним. Книгодрукарство створює ілюзію, що всі читачі  «Дон Кіхота» читали одну й ту саму книжку. Але автор вважає:

"І нині я відчуваю це так, ніби друкарство не було винайдено й кожен екземпляр книги є унікальним, наче фенікс" (стор. 12).

Кожен читач знаходиться під враженням від того, що, як йому здається, відбувалось з книжкою раніше. Книга приносить читачеві власну біографію.

На думку Мангеля, історія читання не повинна співпадати ані з загальним життєписом людства, ані з історією літератури та критики. Часто автор починає життя в літературі не завдяки власній першій книжці, а через майбутніх читачів. Маркіз де Сад був винягнутий з запиленої конури порнографічної літератури (де його книжки пролежали більш, як 150 років) бібліофілом Моріцем Гейне та французькими сюрреалістами. А Уїльям Блейк, про котрого ніхто нічого не чув протягом двох сторічь, в наш час знову народився завдяки серу Джеффрі Кейнсу та Нортропу Фраю. Й тепер твори Блейка присутні в навчальних планах будь-якого коледжу.

Альберто боїться — теперішнім читачам ЗАГРОЖУЄ ВИМИРАННЯ. Тому вони нарешті повинні дізнатись, що ж є читанням. Майбуття історії читання аналізували: святий Августин, що намагався визначити різницю між запланованим текстом  і текстом, вимовленим в голос; Данте, який формував питання, чи є в читача межі в тлумаченні тексту; Пліній, котрий вивчав власне процес читання та зв’язки між письменником, що читає, та читачем, який пише; шумерські переписувачі, що надавали акту читання політичну силу. Перші автори книжок вважали способи читання сувоїв (подібні на методи, що ми нині використовуємо в комп’ютерах) дуже незграбними та обмеженими. Замість цього вони надали можливість перегортати сторінки та робити позначки на полях. Були й часи, коли книжки зберігали в пам’яті, а не на папері. Автор дає неймовірні приклади з історії американського рабства. Раби, навчання яких грамоті не заохочувалось рабовласниками, вчили напам’ять тексти, почуті під час публічного читання у вітальнях господарів. Вже тоді (як і сьогодні) владці розуміли, що людьми, які не читають, легко маніпулювати. Здатність читати ставала квитком до свободи та кращого життя.  Покоління диктаторів знали, що гнобити неписьменних простіше за все. Адже неможливо забути грамоту після того, як ви вже навчились читати. Варто також обмежувати коло читання для підлеглих. Саме тому будь-який тоталітарний режим нищив книжки. Абсолютна влада вимагає, що вся доступна література була цензурованою. Замість бібліотек різних думок достатньо однієї думки правителя.  

 Хоча історія знає й інші випадки. Вражає приклад освіти робітників кубинських фабрик з виробництва сигар. Власники підприємств помітили, що одноманітна праця (скручування тютюнових листів) притупляє робітників. Задля того, аби якось їх відволікти, примусити слідкувати за чиїмись пригодами та робити власні висновки, вирішили запрошувати на фабрику професійного читача. В якості матеріалу для читання (робітники платили актору за читання вголос з власної кишені) використовувались політичні трактати, вірші, романи, в тому загалі й класична література. Були в працівників і власні улюбленці. Зокрема, «Граф Монте-Крісто» Олександра Дюма був таким популярним, що група робітників навіть написала автору незадовго до його смерті в 1870 році. Працівники попросили дозволу дати ім’я його героя одному з різновидів сигар. Дюма погодився, і нині «Граф Монте - Крісто» є однією з найпопулярніших в світі марок сигар. Читання серед виробників сигар відбувалось в тиші. Питання та коментарі до закінчення сеансу були забороненими. Зранку робітникам читали новини місцевих газет. Після обіду їм читали романи. Людина, яка читала в голос, повинна була зображувати персонажів, демонструвати акторську майстерність. Робітники, що відпрацювали на тютюнових фабриках десятки років, могли годинами цитувати вірші чи прозу. Один кубинець навіть запам’ятав в повному обсязі «Роздуми» Марка Аврелія.

 Альберто Мангель вважає, що не варто використовувати книгу в якості опори для думки, не треба довіряти їй тотально. Але з книжки потрібно брати ідею чи образ та пов’язувати з іншим текстом з власної пам’яті. Варто створювати таким чином новий текст, що належить читачеві.

Ще далі просунулись талмудисти школи ашкеназі. Метою цих вчених було вивчення, тлумачення тексту в пошуках всіх можливих значень та нескінчені коментарі до коментарів. Давньоєврейська література створювала тексти, здатні самовідновлюватись. Мангель наводить цікавий приклад. З допомогою системи — гематрії, коли буквам священного тексту надають цифрові еквіваленти, найбільш знаний тлумач Талмуду Ребе Шломо Іцхак, що жив у XI столітті під ім’ям Раші, пояснював главу 17-ї книги Буття. В цьому місці Бог говорить Авраму, що його стара дружина Сара народить сина Ісака. На івриті сово «Ісак» записують 4 буквами — відповідниками І, Ц, X, К. Раші співвідносить кожну букву з числом:

І: 10, десять разів Аврам та Сара безуспішно намагались народити дитину.

Ц: 90, стільки років виповнилось Сарі, коли вона народила Ісака.

X: 8, на восьмий день хлопчику робили обрізання.

К: 100, саме стільки років було Авраму, коли народився Ісак.

Після дешифровки на одному з рівнів знайшли відповідь Аврама Богу: «Невже у нас буде дитина після 10 років очікування?  Їй 90 років! Син, котрий буде обрізаний на 8 день? Від мене, якому вже 100 років?» Цей унікальний досвід читання було втрачено під час голокосту.

Мангель цитує Кафку:

"Ми повинні читати лише ті книжки, що кусають та жалять нас. Якщо прочитана вами книга не вражає вас, як удар по черепу, навіщо взагалі читати її? Скажеш, що це може зробити нас щасливими? Боже, та ми були б настільки ж щасливими, якщо б взагалі не мали книжок. Книги, які роблять нас щасливими, ми легко написали б і власноруч. Насправді, нам потрібні книги, що вражають, як найстрашніше з нещасть…".

Робота Альберто Мангеля є такою книжкою. В ній ніби знайома тема читання розфарбована дивними кольорами, історіями, цитатами. Книга так талановито написана, що читача не полишає думка: вона створена особисто для нього. Закінчуймо перефразованими словами Гюстава Флобера, якими цей твір починається: "Читайте, щоб жити!"

[1] https://www.animator.ru/db/?p=show_film&fid=3538