Династія Медичі створила фабрики, де отрути не лише вироблялись, а й тестувались на ув’язнених The Royal Art of Poison
Eleanor Herman
- — 384 p.
Всі, хто візьме в руки цю книжку, потраплять в світ відкриттів. Ви дізнаєтесь, як писати про отрути, смерті не лише цікаво, а й весело.
Автор цього чудового твору Елеанор Герман — американська історик та тележурналістка. Вона багато разів брала участь в історичних програмах на каналах National Geographic та History. Книги Елеанор в США є історичними бестселерами. Для цієї роботи автор ретельно готувалась: «Широко розплющивши очі, я читала книги рецептів краси часів Ренесансу, де в якості інгридієнтів пропонували використовувати миш’як, свинець, фекалії, сечу та людський жир. Я з головою поринула в сучасні наукові роботи з ексгумації королівських тіл, які свідчили про присутність в них різноманітних токсичних матеріалів» (р. 8).
Книги рецептів краси відомого Ренесансу переповнені жахливими речами. В стінах королівських палаців були присутні різноманітні отрути; часто – не в смертельних дозах та не призначені для вбивства. Розглядаючи коштовні портрети європейської аристократії часів Середньовіччя, ми не бачимо, що ховається під блискучим одягом: сморід немитих тіл; воші в головах та інтимних місцях; смертні бактерії з брудної води та неякісної їжі; гнилі пухлини, котрі паралізують життєво важливі органи героїв портретів. Також неможливо відчути нудотний «аромат» переповнених нічних горщиків та просякнутих сечею сходів де всі традиційно «справляли нужду». Нам також не відомі й середньовічні варварські методи лікування, більш небезпечні, аніж власне хвороби, та ліки, які частіше вбивали, а не лікували.
Для того, аби заглибити читача в світ неймовірної краси та злиденного бруду, автор пропонує дослідити культуру профілактики королівських отруєнь та протоколи побутових процедур.
Країною отрут вважають Італію. Династія Медичі створила фабрики, де отрути не лише вироблялись, а й тестувались на ув’язнених. На відміну від давніх римлян, які для вбивства спадкоємців та ворогів використовували токсини рослинного походження, вбивці епохи Відродження користались четвіркою важких металів. Рада десяти[1] замовляла вбивства з допомогою отрут. Дослідження університету Дюка та університету Північної Кароліни виявили 34 випадки політичних отруєнь протягом 1431-1767 років. Всі вони спонсорувались Венеційською державою. Для створення якісних отрут Рада винаймала вчених з сусіднього університету Падуї. В літописах Ради можна знайти два детальних рецепта отрут, що застосовувались в 1540–1544 роках. Для виготовлення потрібні складові: сурма, миш’як, реальгар, моносульфід миш’ яка, ауріпигмент, камінна сіль, яр-медянка, сіль амонія, дистилят листів цикламена (росте у Венеції). Також користувались тим, що стало відомим під назвою акватофана (Aqua Toffana) – токсичного бульйону, що легко та непомітно перемішувався з вином. Саме його й боялись королівські родини Європи. Тому було засновано штат дегустаторів, які були зобов’язані тестувати все до потрапляння в королівський писок. Пізніше дегустатори перевіряли все, чим могла скористатись королівська особа. Ось запис від 1465 року: «Служник зняв серветку з власної шії, поцілував її, щоб продемонструвати відсутність отрути, та передав королю». Королівська особа ніколи не користувалась дійсно чистими предметами, регулярно отримуючи безліч мікробів від «цілувальників».
Деякі монархи боялись навіть дихати. В 1529 році до королеви Маргарити Наваррської долинула чутка про католицького єпископа, що запланував отруїти її нетрадиційними засобами.
«Ченці винайшли новий спосіб труїти власних ворогів, – пише вона, – за допомогою диму ладану, безпосередньо під час служби в храмі» (р. 22).
В часи Ренесансу отрути, що потрапляли в організм через харчовий тракт, залишали його через нудоту та пронос, що залишало жертві шанс на виживання. Інша річ – отруйна пара, без смаку та запаху, вона потрапляла прямо до мозку. Ніхто не міг визначити напевно, померла людина від отрути чи ні. Медицина того періоду знала про людське тіло надзвичайно мало. Тому часто саме вона ставала причиною загибелі пацієнта. Приміром в 1613 році в агонії помер сер Томас Овербері[2], отримавши від лікаря клізму з сіркою.
Симптом, про які королівські лікарі також не знали, – миш’як та інші отрути не викликають пропасниці, яка свідчить про харчове отруєння чи малярію. Тобто, певна кількість так званих «вбивств» насправді не були вбивствами. Навіть коли поряд був італієць, на якого завжди зверталась перша підозра в отруєнні. Авторка книжки згадує графа Томаса Неша, котрий в романі 1594 року The Unfortunate Traveler констатує англійські уявлення про італійців в одному реченні, називаючи їх залежними від «мистецтва блуду, мистецтва отруєння та мистецтва содомії» (р. 26).
Одначе британська медицина та інститут краси того часу декларували себе (на противагу іншим) еталоном знань та всього найкращого, заповнюючи світ «білилами», аби відома англійська біла шкіра викликала захоплення. Будь-які дефекти зовнішності вважались доказом Божої кари за гріхи чи присутності збочених сексуальних фантазій. Для лікування шкіри обличчя вигадали суміш скипідару, воску та людського жиру.
«Його можна було придбати в аптеці, або в самого ката, що вирізав жир з ще теплих трупів щойно вбитих злочинців» (р. 38).
Англійська королева Елізабет Перша накладала на власне тіло перус. Це макіяж зі свинця, оцту, карбонату миш’яку. Намащений на білки яєць перус заповнював нерівності на шкірі та надавав обличчю сріблястий колір, що підсвічувався ввечері. Ця мода стала тотальною. На жаль, свинець всмоктується через шкіру та викликає випадіння волосся, параліч м’язів зменшення гостроти розуму, ранні зморшки. Сучасник Елізабет помітив: жінки, котрі використовують «англійські білила», швидко висихають та сивіють. Макіяж тих часів ніс повільну смерть. Тому дожити до 60 років було чудом. Такий вік вважався глибокою старістю.
Будь-якому монарху в момент хвороби варто було ховатись від лікарів з їхніми отрутами, котрі чомусь вважались ліками. Тогочасні лікарі вважали, що в тілі є чотири гумора (складові): кров, флегма — мокрота, чорна та жовта жовч, які виділяють гази. Ці гази піднімаються до мозку та вливають на здоров’я, особу, моральність людини. Дисбаланс гуморов викликав хворобу. Її можна було вилікувати за допомогою дієти, зілля, кровопускання, нудоту, виділення поту, опіки шкіри та жорстоку діарею! Лікарі вважали, що, гумори та їжа впливають на стать та фертильність. Червоне м'ясо, цукор, вино, на думку тогочасних вчених, посилювали сексуальне бажання. Продукти, що провокували газоутворення (приміром, горох чи квасоля) вживали з надією збільшити розмір прутня. Хоча напад метеоризму міг взагалі покласти край будь-якому сексуальному потягу.
Раніше навіть власне хвороба вважалась корисною для здоров’я, бо позбавляла організм від шкідливих звичок. Е. Герман розповідає історію з життя Едварда VI, коли лікарі раділи, побачивши, як 14-річний монарх захворів на віспу відразу після одужання від кіру. Віспа очистить організм від нездорових гуморів, вважали «експерти медицини». Воші також корисні. В 1650 році Роберт Пемелл писав:
«Якщо воші розповсюджуються суто на голові, вони захищають здоров’я, позаяк поглинають зайвий гумор» (р. 52).
Окрім того, лікарі були переконані: важко хворого можуть вилікувати останки святих. Себто, живі людині в постіль клали труп, який розкладався з трупною отрутою. Іспанський королівський дім вирішив таким чином лікувати власну інфанту. Можна уявити, що відчула юна принцеса, яка прокинулась після пропасниці та «повернувши голову, побачила на подушці смердючий череп з посмішкою, шкірою в зморшках та залишками чорного волосся» (р. 54). Хоча, якщо вона змогла пережити таку зустріч з трупом, жодна хвороба її вже не злякає.
Уявіть тогочасну антисанітарію. Після читання цієї книги не дивуєшся епідеміям чми, холери та шлункового тифу. Страшна смертність жінок під час пологів також вже не є загадковою. Більшість жінок, які успішно оминули небезпеки пологів, були приречені на смерть за кілька днів після народження дитини. Причин післяпологової пропасниці ніхто не розумів до 1840-х років, коли молодий угорський лікар Ігнац Земмельвейс з Віденської лікарні почав вивчати високу смертність серед молодих матерів. Виявилось, що лікарі-акушери часто приходили до родового відділення прямо з морг, де до цього працювали з трупами. Їхні руки та інструменти були вкриті трупним соком, який потрапляв в тіла молодих мам. Доктор Земмельвейс запровадив процедуру стерилізації інструментів та рук, що спричинило моментальне зменшення смертності в 6 разів. Одначе, деякі лікарі протестували, вважаючи, що їхні руки – завжди чисті.
Хоча про чистоту та гігієну тоді взагалі не дбали. З правилами особистої гігієни, туалетом абсолютна більшість європейців тих часів взагалі не були знайомі. Приміром, в таких місцях, як театр, де квітнуть культура та мистецтво, в ложах стояли нічні горщики. Для того, аби глядачі могли вирішити власні туалетні проблеми прямо під час спектаклю. Авторка нагадує випадок з історії паризького театру.
«Дві дами: мадам де Соль та мадам де Треймуль сходили по-великому в «ноцники» на балконі. Потім, щоб позбавитись смороду, вони вилили все з горщиків вниз — прямо на публіку, яка відповіла криками протесту та вигнала жінок з театру» (р. 68).
Події відбувались в XVII сторіччі в Парижі – одному зі світових культурних центрів!
Деякі представники європейської шляхти звільняли кишківник в публічних місцях. В звіті паризького Лувру за 1675 рік (!) читаємо:
«На парадних сходах… за дверима, а також всюди можна щодня знайти екскременти, залишені тут за покликом природи, які пахнуть неможливо» (р. 69).
Палаци, театри та сади були переповнені людськими екскрементами. Королю Генріху VIII довелось навіть видати указ, що забороняв мочитись під стінами та на сходах. Всі відомо про лист португальської принцеси Катерини Браганза, яка відзначалась особистою культурою. Коли вона прибула до Англії, щоб вийти заміж за короля Карла II в 1661 році, майбутня королева та її дами були вражені від кількості чоловіків, котрі мочились на всіх ділянках королівського палацу. Португалки скаржились:
«Неможливо зробити й кроку, щоб не наткнутись на сліди англійської сечі» (р. 70).
Допоки в XVIII сторіччі санітарія сяк-так не унормувалась, королівські двори змінювали місцезнаходження двічі на місяць. Це робилось з єдиною метою — щоб за відсутності людей палаци відмили від сечі та калу. Тодішня еліта не відрізнялась чистотою. Це неприємно дивує. Адже освічені греки та римляни, яким захоплювались королі и вчені епохи Відродження, мились у ванні щодня. Не кажучи про каналізаційну мережу Давнього Риму. Римські лікарі навіть не чули про інфекцію та мікроби – вони просто вважали бруд на тілі неприйнятним. На жаль, автор конкретно не пояснює, що ж було причиною появи антисанітарії, що трапилось між цими двома епохами.
Що так змінило оцінку людини сутності бруду?
На початку V сторіччя 11 акведуків Риму забезпечували водою 1212 ГРОМАДСЬКИХ фонтанів та 926 (!) ГРОМАДСЬКИХ лазень, де римляни мились щодня. Але в 537 році нашої ери дикуни-готи знищили акведуки, що значно ускладнило процес купання. Рання католицька церква навіть не здогадувалась, як відремонтувати акведуки. Серед керівників тодішнього та й наступного складів Ватикану не було жодного інженера. Тому християнська церква оголосила – потрібно як можна рідше митись, щоб не бачити власні грішні органи. Бо споглядання оголеного витвору Бога (людського тіла) є формою гедонізму язичників. За сторіччя ця заява отримала підтвердження: нова секта єретиків-мусульман милась не один, а п’ять разів на день, що для християн було свідченням їхнього язичництва. Товстий шар бруду на шкірі, рекомендований церквою, свідчив про безгрішність та не дозволяв хворобам потрапляти в тіло. Згодом лікарі дійшли висновку – митись взагалі небезпечно. Саме ортодоксальна християнська релігія була причиною всіх епідемій в Європі. Натомість держави, на котрі наклала відбиток окупація мусульман, відзначались кращим станом здоров’я власних мешканців. (Таким було, приміром, португальське королівство). Навіть в 1671 році Джон Бербері, англійський дипломат в Стамбулі, дивувався зайвій чистоті турків, які «кожного разу, помочившись, мають звичку мити після цього руки» (р. 72).
Авторка книги не бачить причинно-наслідкових зв’язків. Але робота наскільки насичена інформацією й історичними цитатами, що розумний читач може зробити висновки самостійно.
[1] Рада десяти - один з керівних органів Венеційської республіки в 1310 - 1797 роки
[2] Сер Томас Овербері (1581 - 1613), англійський лорд, дипломат, поет та есеїст
