Намагаюсь не бути сучасним якутським блогером, який пише про все, що бачить в тундрі за рогами оленя. Або чукотським лідером громадської думки, котрий не читач, а письменник :) Оприлюднювати власні думки варто тільки тоді, коли важко промовчати.
Нині часто стикаюсь з новими трендами, хоча, коректніше сказати, певними «заборонами». Нам безапеляційно наказують, як вірно звертатися до сексуальних меншин чи до людей з іншим кольором шкіри або тотально пропагують ще якісь нові «норми» (ЛГБТ, квірт, бісексуалізм, компрофагію тощо).
Безглуздя сучасності майстерно «потролили» в свіжому американському кіно «Метод Комінськи» (The Cominsky Method), з чудовим українським перекладом. У серіалі «меншини» без вказівки самі не знають, чи їх образили, чи ні… Революційно, як на теперішній політкоректний час, виглядають й головні герої. О Боже, вони білі гетеросексуали: 75-річний актор, якого грає Майкл Дуглас, 1944 року народження, та його друг — агент Алан Аркін, народжений в 1934 році. Й УСІ жінки, з якими герої підтримували близькі стосунки протягом половини сторіччя, виявляються також білими. Як американська цензура допустила до перемог в усіх можливих номінаціях філософську комедію.
Проте турбує мене не це, а те, як з часом на манівці зсунулися сенси людського життя. Тільки припинилася американська істерія про те, що «чорне життя важливо», як почалася європейська бігунка. З початку на тему — чи варто викладати в дошкільних закладах основи релігії і якої саме (маю на увазі Францію, після приголомшливого вбивства вчителя-історика Самюеля Паті). Далі Європа «глибоко стурбувалась» ідеями угорського прем’єра Віктора Орбана щодо доцільності пояснення юним школярам гендерної різниці, одностатевого кохання, нормальності гомосексуалізму та зміни статі.
Не збираюся зараз дискувати щодо жодного з вище перелічених питань. Мене, як вчену, турбують зовсім інші категорії. Себто ті, які, якби були достатньо присутніми в нашому житті, можливо, й не народили б усіх інших абсолютно штучно притягнутих проблем теперішнього суспільства. Я веду мову про банальне поєднання - «Життя та Смерть». Сучасники не розуміють нерозривності цих субстанцій. Тому втрачають саму сутність існування та власного призначення протягом дуже короткого перебування серед живих.
Багато віків філософи та митці витратили в намаганні знайти «сенс життя». Вони так і не дійшли спільної думки. Але що дійсно пояснено - присутність смерті. Бо безсмертні істоти, наприклад, медуза Turritopsis nutricula, не мають розуму та не осмислюють циклічність й цінність життя. Вони століттями не змінюються. Людина є смертною. Через те має цінувати короткоплинність життя, розвиватися та досягати чогось більшого, аніж її попередники. Нажаль, зараз ситуація кардинально змінилась…Людське життя, попри його крихкість та часову обмеженість, знецінилося. Нові моральні стандарти говорять не про вартість життя, будь-якого, а про нові окремі «трендові» хвилі. Й це відбувається на тлі дворічної пандемії та суцільного зіткнення з тим, що ніхто не знає завтра. Здавалося, люди мали би цінувати життя (як, приміром, відбувалось в поколінні після другої світової війни). Наразі – зась.
Знявши маски, суспільство не говорить про те, як посилити свої власні знання в медицині, психології, навчити себе любити ближнього та допомагати іншим. Головним і єдиним клопотом виявилось завдання, як скоріше добігти до ресторану або нічного клубу, витратити всі гроші на випивку та пігулки чи непотрібні речі заради «лайку» в соціальних мережах для розумово обмежених споживачів.
Ключове питання, яке мають обговорювати в садочках та школах, є не колір шкіри чи статеві примхи, а цінність життя й смертність людини. Не варто розповідати дитинці, що бабуся, чи інший померлий родич «полетів на небо, до янголів». Ці нісенітниці в часи розвинутих пошукових систем інтернету деформують дитячу психіку. Дурниці, промовлені авторитетними дорослими, наближають дітей до таких жахливих ігор, як «Кривава троянда» чи «Синій Кіт», де самогубство для дитини є не трагедією, а визволенням чи зустріччю з давно померлою дорогою людиною. Дітям варто пояснювати, що кішечку та песика не можна ображати. Бо вони — живі істоти. Зривання квітки на публічному газоні теж не є добрим вчинком. Так само, як й ламання іграшок. Позаяк хоч іграшка не має душі, але душа є в того, хто її зробив. Будь-яку працю потрібно цінувати. Такі прості істини, з наголосом на те, що життя є закоротке, щоб витрачати його на сварки, заздрість, що довго живе тільки той, хто лишив по собі добру пам'ять, варто щогодини пропагувати в школах. Тоді в дитячому середовищі не виникатиме регулярного «булінгу», «боді шеймінгу». Змалечку людині треба пояснювати, що після смерті фізичної особи абсолютно нічого немає. Не існує ані раю, ані пекла, ані можливості після закінчення життєвого шляху виправити власні трагічні помилки. Все, що залишиться, — пам'ять в мозку близьких та/або у суспільстві. Якщо ти зможеш щось написати, зіграти або створити для цього суспільства. Сіра маса людей, яка зараз проживає ексгібіционістичне життя в соціальних мережах й не здатна не те, що щось зкреативити, але навіть прочитати лонгрід, є трупним середовищем. Це — початок кінця, про який вже почали говорити філософи.
«Буде жахом, якщо людство, яке створило Інтернет, в решті від нього й загине» (Р. Мангель). Більшість людей вже забула, що через Інтернет можна читати унікальні книжки, відвідувати популярні музеї, слухати неймовірні концерти чи дивитися цікаве кіно. Для багатьох мережа є платформою для фейків та маніпуляцій. Агресивна маса воліє не розвиватися, а вважати кумирами «тупих ляльок під амфетамінами та з силіконом у всіх можливих та незбагнених місцях» або «хлопців повністю в тату, які не в змозі дати пояснення жодному з написів на власному тілі». Однак це все — наносне… Навчайте дітей, що кожен день є безмежною цінністю. Завтра може й не з’явитись. Проповідуйте: будь-яке життя, чи то квітки, чи собаки, є коштовним. Якщо син (донька) образить слабшого, то завжди знайдеться хтось, хто буде сильніше за нього (неї), й він (вона) з ката перетвориться на жертву. Щомиті нагадуйте всім й собі: ТРЕБА ТВОРИТИ ДОБРО!
