Аналізуючи політичний стан в державі, вдамся до трохи глибшого методу пошуку причин наших негараздів. Незважаючи на те, що Україна належить за природно-ресурсним потенціалом та геополітичним становищем до провідних країн світу, наша держава за рівнем розвитку перебуває далеко позаду розвинутих держав. Причину такої ситуації нам називали політики різних таборів: опозиціонери невтомно вказують на невміле керівництво влади та її корумпованість; влада ж, у свою чергу, апелює до, нібито, об’єктивних причин у світовій економіці. Особисто я відповідь шукав би в іншій площині.
Чому українці дозволяють керувати державою злодіям і корупціонерам? На Західній Україні банально перекладуть провину на інших — тих, хто віддав голоси на виборах за злодія. На Сході пояснять це тим, що “помаранчеві не кращі”… Й обидва твердження є правдивими, але не є відповіддю на запитання.
Причина наших бід у нашій ментальності. Нам роками втовкмачували у голови те, що вкрасти в держави (тим паче в такої, яка сама обдирає до нитки) — це щось нормальне, навіть, деякою мірою, необхідне. Винести щось із колгоспу чи “потягнути” мішок цементу із заводу було не розкішшю, а тою маленькою можливістю поліпшити своє становище. Чому ж комуністична влада “закривала очі” на те дрібне злодійство, а не дала можливість чесним шляхом заробити на достойне життя? Та тому, що радянській владі було вигідне те ментальне болото, до якого вона призвела.
По-перше, кожен дорослий громадянин СРСР був на гачку у влади. По-друге, більшість відчували свою провину, а виправдання знаходили у тому, що державне — це не всезагальне, а “нічиє” і “на моєму місці кожен поступив би так само”... Хіба не це ми успадкували від “совітів”? Хіба не це породило того маленького “Януковича”, який сидить у кожному із нас? На мою думку, саме з цієї причини ми лояльно ставимось до тих злодіїв, які роками обкрадають Україну. Ми втратили відчуття відповідальності за державне майно, тим паче “післясовітська” влада продовжує будувати ту систему, де кожен шукатиме можливості не долучатись до наповнення бюджету. У свою ж чергу, не будуть вимагати у чиновництва дотримання законів та фінансової звітності.
Якось громадянин Німеччини сказав мені приблизно таке: “Я щомісяця сплачую третину зароблених грошей до бюджету, хіба я можу дозволити якомусь чиновнику красти мої гроші?” Ми ж воліємо отримувати заробітну плату у конвертах, але мовчки погоджуватись із “розпилюванням” бюджету владою всіх рівнів. Нам, звичайно, не до душі, що влада дозволяє собі Президента вартістю 2 млн гривень на день, але їй бракує коштів на лікування важкохворих дітей чи надання гідної пенсії літнім людям, але ж “що нам робити?”... Тим паче нам нав’язують хибні думки, що соціально-політичні процеси в державі несуттєві і не мають впливу на наше життя... Звідси це славнозвісне твердження про “розчарованих українців” та “неможливість вплинути на політичні процеси”... Хоча інструментарій знищення паразитичної влади — дуже широкий. Від тиску на владу через масові протести — до фізичного знищення шкідників у владі. Всі ці механізми дієві і були застосовані у багатьох державах. Якщо у країнах Африки, населення якої ментально належить до рабського світобачення, зуміло боротись за зміни, то чому свободолюбні українці не можуть повалити новітній комуністичний режим, який існує в Україні?
Впевнений — час революції наступить. І вона не буде “помаранчевою” чи “голубою” — вона буде “жовто-синьою”. Відтягує цей час тільки вміння західних українців виживати у складних ситуація та страх жителів Сходу перед владою, від якої вони повністю залежні.
Вибір зробить кожен із нас. Навіть той філософ-екзистенціаліст, який вибрав для себе аполітичну позицію, є надійною опорою влади, яка обкрадає кожного українця.
Чи й надалі ми будемо пояснювати трагічність долі українців нашою поганою кармою, чи долучимося до жорсткої протидії владі? Оберіть самі...
