Хочу сказати декілька слів про школу. Нашу сучасну українську. Бо питання якості шкільної освіти – це питання не тільки особистого майбутнього наших дітей – це питання майбутнього нашої держави.
Хоч як пафосно це звучить – це факт безперечний і безсумнівний. Перша теза – особисте майбутнє моєї дитини – мені, як і кожній мамі, ближча. Тому я дуже переймалася тим, яку стартову освіту отримає моя дитина. Може, як би я мала можливість вибирати між приватним пансіоном у Швейцарії чи приватним пансіоном у Великобританії, то, можливо, мені було б складніше, бо завжди складно вибирати між загально визнаним і чудовим та загально визнаним і блискучим…. А ще додайте престижність, можливість продовжити освіту в кращих і старіших університетах світу… Погодьтеся , що складний вибір, хоча я б не відмовилась пройти через ці труднощі. Думаю, що я б їх здолала. І потім мала б можливість серед своїх подруг десь у якомусь СПА-салоні між процедурами «жалітися» на свою важку долю.
Але мене, як то кажуть, Бог милував. Мені довелося обирати лише між школами у нашому місті. Ну як би-м дуже хтіла розширити, то можна було ще собі дописати список, де я ставила плюси і мінуси, – ще школи в навколишніх селах. Це для гостроти відчуттів. Не хочу нікого образити, я зовсім не думаю, що школи в селі дають гірші знання, ніж у місті, але, мабуть, я б все-таки їх серйозно не розглядала. Чому? Вчителі всі наче з того самого Прикарпатського, чи з Чернівецького, чи ще з одного двох вузів. Я зовсім не маю сумнівів у їх кваліфікації, але я маю сумніви в методах і методиках.
Пояснюю: ми сьогодні живемо в якому столітті? В ХХІ? Діти наші житимуть у якому столітті – у ще більш поглибленому ХХІ. То чому ж ми вважаємо до цих пір, що методика навчання, програми, мотиваційні моменти, способи реалізації мети, навіть рівень спілкування між учнем і вчителем з ІХХ століття актуальні, і дадуть бажаний результат – індивідум і громадянин, гідний член суспільства, здатний задовільнити і власні амбіції і потреби і вимоги суспільства?
Наче Україна проголошує своє небажання бути сировинним придатком розвинутих країн, бо гідна бути такою ж розвиненою і може також виробляти високі технології, Чому тоді в школі недоступний для дітей ні ксерокс, ні комп’ютер? Скажете є комп’ютерні класи? Не обманюйте себе! Так, є, але ті комп’ютерні класи – лише для того, аби дітей по черзі туди водити на екскурсію та на уроках інформатики навчити «хде у нево ON». А треба навчити використовувати його в роботі, навчити, що він помічник прогресу, а не приставка для ігор і розваг. А як цього навчити, якщо в школі навіть вчитель для роботи його не використовує? Елементарно – є подарований шефами принтер, але його нема за що заправити, чи відремонтувати… Паперу нема!!!! Скажете: причепилась до комп’ютерів. Є вже в кожному домі. А толку? До яких пір в ХХІ столітті школа буде використовувати методики ІХХ. Чому, для одних мультимедійні дошки, відео і мультимедіа для ілюстрації матеріалу, а для інших до цих пір стара ліноліумна дошка і крейда? Коли всім давно відомо, що матеріал краще засвоюються, коли його не тільки чуєш і читаєш, а ще й бачиш, тобто маєш образне зображення! У нас, громадян України відібрали право на гідну освіту і гідне майбутнє. Не у всіх, – є деякі, які можуть платити тисячі не наших зелених папірців за гімназію в Києві, але ж більшість громадян не може, і сподівається, що своєю працею і сумлінною сплатою податків вони мають право на майбутнє своїм дітям. Мають. Тільки на чітко визначене майбутнє – в міру кваліфікованих рабів.
Еліта цієї країни – колишні рекетири і злодії, які вирішили, що тепер вони визначають зокрема і скільки і яких знань має отримати моя дитина, бо інакше, вони б не будували дурнуватий стадіон, який тепер не знати за що утримувати, чи не менш дурнуватий супертермінал аеропорту в країні, в які громадянська авіація в зародковому стані і тримається лишень на тому, що депутати літають щодня з Донецька в Київ і назад за державний кошт і по дорозі чи то від надміру жиру, чи від якогось курива дивного їм ввижаються корови з великим вименем, та інші чуда. Вони б вкладали кошти в освіту, тобто в майбутнє. Але їм до майбутнього байдуже – у них, як їм здається є тут і зараз.
Таким чином маємо – гарантовану наче Конституцією безкоштовну освіту, з якою їдемо працювати на будовах Іспанії, Росії, Португалії… ( список допишіть самі). З чітко окресленим майбутнім…
Ок, скажете ви. Ми самі навчимо своїх дітей. Правильний вибір! Я так і подумала – буду робити все що зможу сама. Подбаю про те, що мою дитину вчила вчителька, яка любить свою роботу – віддам її в школу, де принаймні не пахне туалетом як заходиш… Буду чим можу допомагати тій школі… Щоб моя дитина хоч уявлення мала про нормальні умови, які мають бути, щоб ці нормальні умови були не великим досягненням, а нормою…
Не вагаючись багато – я вирішила віддати своє чадо на навчання в Калуську гімназію. Не буду довго виправдовувати свій вибір. Як то кажуть – кого це дратує, він завжди має можливість тихенько поплакати в куточку )) Знову ж таки – не хочу нікого образити, всі школи в місті достойні, але матеріальна база і можливості гімназії – найкращі. Я перевіряла. Кожен, хто хоче – може сам в цьому впевнитися. Повірте, – має значення все – наявність мила і теплої води в туалеті – наявність різноманітної періодики в бібліотеці, можливість вийти в інтернет , роздрукувати чи скопіювати для себе щось, що потрібно. Можливість для вчителя розмножити свій роздатковий матеріал, наявність інших технічних засобів, і навичок у вчителя їх використовувати. До речі, хочу додати, що деяка частина матеріальної бази гімназії формується не завдяки державному фінансуванню, а навіть всупереч )))) Чому всупереч? Бо всі знають, що батьки учнів гімназії якось домовились щомісяця віддавати благодійні внески на поповнення матеріальної бази навчального закладу в розмірі 20 грн. Куди витрачати ці кошти – вирішує спеціальний орган «Гімназійна Рада» який складається з делегованих представників і вчителів і учнів і батьків. На загальних зборах – Гімназійна Рада звітує перед батьками за використання.
Але в один прекрасний день наш дорогий міський голова це заборонив. Сказав, що сам буде фінансувати всі потреби закладу. Оскільки всі ми знаємо, що у п. Насалика, не завжди добре з пам’яттю і про деякі обіцянки він забуває, то маємо…. тепер те, що маємо… На 2013 рік Гімназія не передплатила жодного періодичного видання…. Та й багато ще дечого…. Звичайно – діти п. Голови вчаться в Києві, де не відчувають браку паперу. А ми? Чому наші діти гірші? Чому батьки своїм коштом не можуть забезпечити їм хоча б наявність таких зручностей, як достатня кількість туалетного паперу, чи звукову апаратуру, для дозвілля, чи наявність цікавих журналів у бібліотеці? Не тільки тих, які передбачені програмою. Але й тих, які просто цікаві дітям.
Наразі, для виправлення цієї ситуації, батьки учнів гімназії вирішили утворити благодійний фонд, де взялися акумулювати кошти для витрат на потреби закладу і навчального процесу. Сподіваюся ми відновимо традицію, коли всі батьки цікавляться умовами перебування і навчання власних дітей, і намагаються їх покращувати, бо заклад – як і всі державні заклади – економить на необхідному, і від цього втрачають наші діти.
Скажете: почала за здоров’я – рівень української освіти, а закінчила за упокій – матеріальну базу Калуської гімназії… Та хіба одне від іншого відділиш? На жаль, матеріальний рівень навчального закладу наносить свій відбиток на рівень освітньої послуги, яку він надає. Так, є і інші проблеми в системі освіти – набагато більш значущі, та я про такі, які можна вирішувати тут і зараз. Самими громадами і окремими громадянами.
