(Уривок із повісті “Донька чесного роду”)
Як же ж то нині тихо й лагідно в повітрі, чутно тільки черкіт пташиних крил і легенький плюскіт води в ріці вдолині. Та ще віддалений гомін села. Славця споглядає довкола себе — і так їй втішно на серці, як ніколи. Вона на Скалі — перший раз цієї весни. Нині Благовіщення, і баба сказала, як запоралися в хаті: “От-то днина надворі, як Божа ласка. Гріх би в такий час вдома сидіти — підем кудись на мандри.” Та й пішли. Славка зразу думала, що підуть вони на перевідунки до найближчих родичів Шумлянських або до бабиної сестри Василички. Але баба справилася на стежку поза Бандурове подвір’я, і в Славки аж в грудях солодко замлоїло — вони йдуть на Скалу! “Може, вже крокуси розцвіли або й горицвіт”, — міркувала дорогою.
Але горицвіт ще не розпустився — лише лапаті сосункуваті острівці зеленіють на блідуватій траві. Славця перебігає від одного такого кущика до іншого, призирається — та де, самі маленькі пуп’ятка всюди. Зате багато фіялок — великих, як дзвінки. І курячої сліпоти — як би хто засіяв. Та баба її не любить, і Славці ще малій наказала не рвати її, бо отруйна. Та Славця знає навиразне: баба не любить той цвіт, бо він ніякий собі — не “благородний”.
Стара вже Славчина баба — така стара, що страшно й подумати. Славці десять років, а бабі — аж шістдесят чотири. То Славка й бігає, як дика козочка, подерлася он аж на самий верх — подивитися на яструбині гнізда. А баба лише ходить поволі від каменя до каменя, а тепер зачипіла на одному місці та й сидить. Ще й журиться собі, і Славця боїться, як би не заспівала сумної співанки про голуба й голубку. Але баба мовчить та й дивиться згори вдолину — на своє. А яке воно своє, коли давно вже колгоспне?
Славка також звертає погляд вділ і бачить в сяєві сонця чарівливий краєвид. Якраз перед її очима — файний, якби намальований, костьол, в якому тепер зерносховище. Справа від нього, коло ріки, — сирзавод, а за рікою — колгоспний город, де вліті ростуть огірки й морква та завивається капуста. Однак Славця знає, що баба бачить тут інше: наш двір, а вище — наше поле, а там далі, за дорогою, — нашу посіч. Ет, мала би вже баба дати спокій тим своїм гадкам, та й не думати про колишнє… І в селі люди так само кажуть.
Баба прокидається таки зі своєї журливої дрімоти та й питає Славцю, чи вона не змерзла, бува. А чого би вона мала змерзнути в таку теплінь? Та й вбрана майже по-зимовому: в капор і в бурачкову бундочку. Бундочка давно вже на Славку закоротка, треба би купити плащ, а баба ніяк не вибереться до Бурштина чи до Галича в базарний день. А як і піде зі Славкою разом, то така там їм морока, що нема ради. Ходять від одного склепу до іншого, йдуть на барахолку, звідти — знов по склепах. Та й вертаються додому без нічого. Бо все те, що передивиться баба, виявляється невідповідним, як вона каже. Не оксаминтове, не сукняне, а чоботи — не юхтові. “От роблять тепер як-небудь —шахер-махер, а гідного товару раз ніде нема, — каже баба, як ідуть вже додому. — Лиш задурно ноги били…” Ану, чи має Славця хоч одну барханову чи штруксову сукенку, як інші? А шаляну, шовку, єдвабу, яких шукає баба, нема в нинішній час ніде. То й вбрана Славка в усе куце, — але бабі навіть нема що казати.
Та поза тим Славця любить свою бабу. Баба так добре запікає капусту, а гуляш який їй вдається! Та й з ким би Славця всюди разом ходила, якби не баба?.. Нараз мала аж віддихає щасливо — показуються їй на очі у видолинку сонечка горицвіту. Ти дивися, таки знайшла, як і торік, позаторік в цю саму пору!
Тішаться обоє букетом, сидять ще якийсь час в затишку, але — вже й додому пора. Назад вертаються через Лисову гору. У вертебци, зарослому тереном і свербивусом, подибується їм Дмитер Фурман. При краватці і в білім капелюсі, ще й новим коштуром підпирається, — такий дуже штрамак.
— Слава Ісусу Христу! — витає з пошанівком бабу ще й капелюх з голови скидає.
— Слава навіки! — відзивається баба та й питається — А ти куда, Дмитре, такий видзендзурований? Чи не йдеш до Марці в Долішне село?
— Та йду трохи до родини, подивлюся, що в них нового. Свято нині, чо’ буду дома сидіти? — говорить Дмитро так, якби в чомусь оправдується.
— Та й то правда, Дмитре. Дивися, який день теплий дав Господь на Благовіщення.
— Ая, пані Шумлянська, вже би й на городі щось зачинати робити, поки верем’є… А ще-с-ти бульбу не перебирали?
—Та треба би з неділі розкривати яму.
— Як то, то пришлю вам свого Івася з кіньми город заволочити.
— То було би добре, Дмитре, поки ще люди не рушилися.
— Вкрадеться десь на тижни з колгоспу та й приїде, — обіцяє Дмитер.
— Щастя, що-м го’ здибала! — тішиться баба, коли Фурман вже відходить.
“Ще й яке щастя, — думає собі Славця. — Бо якби не старий Фурман та й інші такі, як він, давно би ми з бабою пропали.” Той Дмитер, розповідала їй баба, колись служив у них, і дотепер, чим може, старається помагати.
Та й ідуть вони далі бороздистою від трактора землею, поки не виходять до городів. Е, а на Бандуровій межі хтось є… Молодий Олекса там шпацерує і його жінка, а Славчина вчителька Марія Ярославівна, та їх малий Зенько носиться-вискакує.
Олекса, заложив руки за пояс і поважно, як би не знати який господар (хоча господар там старий Бандура), оглядає озимину, а Марія Ярославівна скоком-боком — і вже коло них.
— Як ся’ маєте, пані Шумлянська? — та й цілує бабу в руку.
Поки вони там між собою говорять, Славця бавиться із Зеньком, і вичікує, чи не скаже їй учителька прийти до них вибрати собі якусь книжку прочитати. “От якби про Карлсона, — вимріюється їй в думках. — Або Андерсенові казки… А ще ліпше — “Чаликушу”… Ні, вже найліпше ту, якої ще ні разу не читала”. Але Марія Ярославівна не каже нічого, а самій просити Славці якось не з руки. Е, треба вже йти додому, бо чути, як корова мукає за бабою. Славця відділяє вчительці пару квіток від букета та й летить стрімголов через пастівники. Махом перескакує ів аби бути на под
Рів, переходить через сіножаті — та й вже вдома.
Але в них на подвір’ї хтось є, бачить Славця з-за саду. То або Гетьманиха, або ж стара Гулька, мислить собі вона. Смішна та Гетьманиха, коли би не прийшла — все тої самої править: судить та й судить свою невістку Штефку. А Гулька все одним гризеться: що її доньці Генці вже поза тридцять перейшло, а ще не віддана. Але ні, то ні одна з них — то добра баба Соколиха з їх родини. Стоїть коло ясена в суконній куртці і в чорній грубій хустині, з-під якої визирає місячик тонкої, білої. Славця втішно підбігає до баби Соколихи і цілує її в руку з тонкими твердими жилами.
— Яка ти вже велика! — дивується Соколиха та й дає Славці щось у ворочку з хустинки. Славця розв’язує — а там і крихкі сухарики, які вона так дуже любить, і смажені пампушки. Втіха аж бризкає малій з очей, а Соколиха — така, як все: тиха й засмучена. Вона така засмучена вже багато літ ходить. Бо мала колись сина Штепка, файного і мудрого на ціле село, а він застрілився як мав лише двадцять один рік. “Але чому?”, — питалася не один раз своєї баби Славка. “Бо так треба було”, “бо така пора була”, — коротко казала баба. Але Славця вже знає, чому той файний Соколів Штепко вкоротив собі віку — за незалежну Україну. І Славчину маму Люську також забрали совіти за Україну.
