Думка написати про місцевих українських патріотів, з якими зводила мене доля під час праці в ЗМІ, давно витала в моїй голові. Остаточно вона, так сказати б, оформилася після сороковин відходу в інший світ світлої пам’яті Ростислава Михайловського, передусім ревного патріота своєї Вітчизни. Вітчизни, що встала нарешті з колін, та не піднеслася на повний зріст, незважаючи на самовіддану жертовність найліпших її громадян. Не лише Ростислава Михайловського, літератора й педагога, гризла ця невизначеність. Усі свідомі українці перебувають нині у великій тривозі. Зокрема й моє покоління, прямі потомки тих, хто важив життям, збройно відстоюючи національні ідеали. Чимало їх полягло, ще більше перебуло каторжні знущання й сибірську неволю, як-от і батьки Ростислава Михайловського. В багатьох випадках не знайшли вони потому розуміння й серед устаткованих за радянського режиму своїх земляків на рідних теренах, куди так рвалися підупалим тілом і зраненим серцем. Як їм жилося в ідеологічно чужому суспільстві десятки років — окрема тема. Головне, що сокровенні їх помисли збулися, що хоч на схилі літ дочекалися жаданого — визнання України як держави.
Найперше згадується мені Василь Наконечний, тоді, на початку 90-х років минулого століття, заступник голови історико-просвітницької організації "Меморіал", колишній воїн УПА, котрий в свій час пройшов всі ступені терпіння від перших допитів до cибірського заслання. Був неоціненний як очевидець й учасник національної визвольної боротьби УПА в нашій місцевості; саме довкола нього згрупувалися ті незламні українські вояки, яким вдалося вижити, кревні загиблих і їх спільники під час розкопок місць масових поховань замучених і розстріляних героїв-упівців у Войнилові.
Цей скромний, маломовний чоловік у тяжку зимову студінь практично без вихідних пропадав у Войнилові, де спочатку силами ентузіастів проводилася пошукова робота із залученням свідків із тутешніх жителів. Згодом у пошуках були задіяні і всім відомі нині Роман Круцик й Роман Коваль, створена спеціальна експертна комісія з метою можливої ідентифікації останків загиблих для їх достойного перепоховання й увічнення пам’яті. Такі розкопки почали проводитися на Калуському кладовищі, на околицях Підгірок, Верхні, Новиці, інших сіл, навіть віддалених. Зокрема згадуються неодноразові поїздки в Чорний ліс під Грабівкою, відновлення з розповідей місцевих людей недавніх героїко-трагічних подій та з’ясування обставин загибелі безстрашних українських підпільників.
Щодо Грабівки пригадується житель цієї місцевості Олекса Савчук, котрому було на на той час під вісімдесят років, і котрий також надавав велику допомогу у відтворенні славного минулого. Маючи важку легеневу недугу й провадячи немалу сільську господарку, цей незламний вояка УПА долав защораз автобусом кілометри тряскої дороги до Калуша, подаючи до газетного друку все нові й нові матеріали, в яких конкретизував події національно-визвольного руху у своїх краях. Його ж зусиллями й завдяки наполегливій вдачі постала й пам’ятна капличка у Грабівці, одна з перших, що почали тоді будуватися.
Якщо Олекса Савчук — людина з народу, то Василь Регей, заарештований НКВС й засуджений за підпільну діяльність на двадцять п’ять років неволі, — із кіл інтелігенції, був перед війною викладачем в Дрогобицькому педінституті. Відвідував не надто часто редакцію газети через нездоров’я, зате друкував на її сторінках безцінні спогади з багатим фактажем, позначені вдумливим осмисленням колишніх подій з проекцією їх на сучасність. Більшість цих об’ємних статей ввійшла незабаром до його авторської книжки "Про себе і свій час".
Неодмінною гостею редакції тоді, на початку відродження України, бувала пані Оля Руда, одна з найактивніших учасниць"Меморіалу", ще доволі моложава з вигляду жінка. Надавала власні спогади, а також поезії для друку й пані Оля Безрука, членкиня щойно відродженого Союзу Українок, "Меморіалу" й Калуської станиці Братства УПА, багатолітній в’язень радянських концтаборів за діяльну участь в українському підпіллі. А якого піднесення додавали візити калушанки пані Ірини Сохацької, батько якої, правник й громадсько-політичний діяч проукраїнського спрямування, заарештований НКВС, запропав чи то на своїй землі чи в далекій Якутії. Саме заслуга Ірини Іванівни у відновленні місцевої філії Союзу Українок, розширенні її діяльності в різних аспектах, залученні жіноцтва різного віку до культурно-просвітницької діяльності. З ініціативи та головно зусиллями цієї немолодої вже пані серед інших змістовних видовищних заходів був організований вечір-зустріч з колишнім двадцятилітнім в’язнем сумління, що працював перед війною вчителем в наших краях, Віктором Рафальським та його політичним соратником Зіновієм Красівським. Мав потому Віктор Рафальський ще не раз візити до Калуша; мене особисто тішили зустрічі з людиною, яка надзвичайно багато всього перебула в житті й не зламалася, тішили поштівки-вітання від нього зі Львівщини, де проживав в останні роки.
Коли вже мова зайшла про жіночі персоналії, як не згадати підгірчанку Осипу Лучко, довголітнього в’язня сибірських таборів, куди потрапила молодою дівчиною. Близько зналася з львівською поетесою Ольгою Дучимінською, разом з якою відбувала покарання (Ольга Дучимінська, між іншим, належала до осередку поетів "львівської школи", найвідоміші з яких, Василь Пачовський й Петро Карманський, були в опалі за радянського режиму). Якраз в калуській газеті, а не в обласних, як сказано в друкованих джерелах, були вперше надруковані дбайливо схоронені Осипою Лучко поезії Ольги Дучимінської сибірського циклу.
Якось одразу згадується й добре знана колись у Калуші лікар-гінеколог Тетяна Барбелюк (Байда), колишній політв’язень і талановита поетеса. Відбувала покарання за антирадянську діяльність у концтаборах Далекого Сходу Росії. Її щойно тоді видана (власним коштом) й одразу ж презентована в нашій газеті поетична збірка "Вірші мої — діти мої" — то був перший прорив вільного літературного слова із-за грат. Вірші, в яких відбився власний людський і жіночий досвід нескореної особистості, вражали відвертістю й стильовою довершеністю. Ціную й те, що Тетяна Байда давалася знати письмово й після виїзду з Калуша на постійне проживання в рідні місця на Волині.
В зв’язку з цим відразу ж виринає в спогадах постійна дописувачка й добра товаришка редакційного колективу, самодіяльна поетеса Катерина Рисей з Хотіня. Колишня зв’язкова УПА, вона теж перебула роки сибірського ув’язнення. Маючи непрості життєві випробування, черпала снагу у громадських справах. Як тут не спімнути, що прийшла до редакції через тиждень по похороні важко хворої дочки, зчорніла від втрати, з дописом про чергову громадсько значиму подію у нашому місті? Бо хто ж так зміг би написати, відболівши власним серцем, як вона?..
Доволі частим гостем мого редакційного кабінету була й корінна калушанка Ярослава Микитин, активістка "Просвіти", освітянка з багатолітнім стажем роботи. Аполітична, зате щира хранителька давніх національних традицій, знавець місцевих історичних подій. Залюблена в український мелос, лірик за натурою, відтворювала образні картини життя рідного їй Загір’я, зчаста доповнюючи написане давніми світлинами. Частину з них віддарувала історико-краєзнавчому музею Калущини, збагативши його фонд. А особисту долю мала таку нелегку, з життя пішла раптово й передчасно...
На ту сумну подію миттєво відгукнулася палким поетичним словом Людмила Брокс, якій вельми імпонувала творча манера Ярослави Микитин. Не зайвим буде нагадати, що сама поетеса й композиторка Людмила Брокс, донька репресованої Марії Білецької, деякий час працювала в штаті редакції на договірній основі. Та ще нерідко той чи інший її вірш громадянського звучання був заголовним на першій сторінці святкового випуску газети. Чи ж людяно поставилися до неї в її останні часи життя в обласній лікарні — то вже інше питання і — не риторичне! Та хіба лише про неї мова... Складається думка, що не один талант був відданий на поталу жорстокому оточенню.
Та згадаймо ще Івана Кульчицького, станичного Калуської станиці Братства УПА, в молоді роки засланого на довгі роки покути в заполярний Норільськ (знався там, до речі, з батьком Ростислава Михайловського). Якраз він розповів у досить розширеному інтерв’ю всі деталі гнітючого проживання політичних в’язнів у сибірських резерваціях. Сам же попри нездоров’я був всякчас громадсько активною та дуже діяльною людиною.
Таким же непогамовним громадським діячем пам’ятається мені й Богдан Мушкевич, що пізніше очолив калуський "Меморіал" та був заступником голови Товариства політв’язнів та репресованих. Дописував до газети, гостро порушуючи проблеми тогочасного політичного й суспільного життя, брав участь в радіопередачах. Знав поіменно усіх кореспондентів та був особистим товаришем журналіста Михайла Коломийця.
Михайла Коломийця здалося би виділити особливо як достойного сина місцевих борців за українську незалежність, що відбували покарання в Хабаровському краї. Усім своїм життям високо ніс він просвітительське знамено, в якій сфері діяльності не був би задіяний. Фактично заснував з кількома однодумцями нову демократичну пресу в Калуші та студію місцевого телебачення, що було тоді незвичайною й цікавою справою. Стояв біля витоків новітнього книговидання, розпочавши з літературних додатків до газети й друкування буклетів. Пошуковець-краєзнавець, автор кількох об’ємних книг цієї тематики, був водночас здібним літератором та популяризатором нових літературних імен. Не з меншим захопленням займався дослідженням літературного надбання минулого століття на Калущині.
Маю неабияку приємність назвати й таку працелюбну та ініціативну людину давнього шляхетного виховання як Лідія Іваницька, ювілей якої, до речі, будемо відзначати за кілька місяців. Відкриття в 1992-у році чудового музею-оселі родини Івана Франка в Підгірках, успішне його функціонування із залученням екскурсій, урочистим відзначенням пам’ятних подій і дат, постійним розширенням експозиції — великий вклад пані Ліди в культурну скарбницю краю. А скільки історико-пізнавальних її статей, розповідей про видатних наших земляків друкувалося в місцевих газетах — важко злічити.
І як тут відразу ж не спімнути Миколу Когута з Підгірок, подібними матеріалами якого, лише в стисло-інформативному, лаконічному вигляді, рясніли сторінки газети. Громадсько-культурний діяч, організатор й ведучий просвітницьких й літературних заходів, нині автор біля десяти книжок історико-краєзнавчої (серед них — і книжки про рідні Підгірки) та національно-патріотичної тематики, попри свою зайнятість був чи не щотижневим гостем газети від часу її заснування. Невдовзі почав працювати в архівах та скрупульозно збирати будь-які відомості про історичне минуле та героїв національно-визвольних змагань від старожилів і з усіх можливих джерел.
Саме Микола Когут звернув мою увагу на молодого історика Івана Дячука, тоді працівника відділу культури, що теж душею вболівав за українську справу. Завдячуючи освітнім якостям, мистецьким нахилам та вмінню співпрацювати й ладнати з людьми, було довірено йому досить відповідальну працю — створення історико-краєзнавчого музею Калущини. Пам’ятаю його, молодшого наукового співробітника, всякчасне хвилювання під час ремонту й оформлення приміщення, встановлення вітрин з експонатами, формування стендів, а надто при самому відкритті музею, що було доволі велелюдним. Згодом музей став тим добрим осередком, до якого мали особливу прихильність і знавці місцевої славної історії й творчі люди.
Неодноразово приїжджала до редакції Параска Палагній їз Цвітови, знавець фольклору, яка зберегла у пам’яті понад триста малознаних давніх українських пісень та їх барвну мелодику. Значну частину їх взяла до свого репертуару випускниця Львівської консерваторії ім. М.Лисенка Любов Клопотовська, що невдовзі дістала звання Заслуженої артистки України.
На ті часи припадає особливий розквіт національної культури й музично-пісенного мистецтва зокрема. Хто не пам’ятає композитора й диригента, керівника духового оркестру Танасія Малиша, керівника народного хору "Прикарпаття" Михайла Сондея, педагога й диригента Івана Кримського, диригента церковного хору Юліана Дзюбановича, співака Івана Мармуша, співака й композитора Романа Бревка та інших. Всі вони, віддано працюючи на культурно-педагогічній ниві рідного краю, популяризували українську пісню також в східних областях України, несли її у широкий світ.
Особливо хочеться відзначити подвижницьку працю педагога й співачки Галини Мартиненко, керівника народного вокального ансамблю "Намисто". Маючи сама непересічні вокальні здібності, надзвичайно працьовита й енергійна, вона згуртувала жіночий колектив, який довгі роки був на вершині популярності в нашому краї, незабаром зав’язалися дружні концертні стосунки з подібним колективом зі Сходу України, зазнайомилися також з польськими друзями. Тріумфальними стали виступи "Намиста" за кордоном, особливо у Франції. Як педагог, Галина Мартиненко розкрила та представила місцевій публіці не одне обдарування з народу, шліфувала природний хист своїх учениць, сприяла розвитку їх сольної кар’єри. Була до того ж першою дикторкою Калуського міського телебачення.
Слід додати, що тодішні очільники й методисти культури міста й району попри тотальну зайнятість бували частими відвідувачами редакційних кабінетів. Приносили інформації, самі писали статті, давали інтерв’ю Володимир Добровольський, Галина Маслікевич, Ярослав Поташник, Ігор Пробоїв, Людмила Бортник, Іван Шалата...
Такими ж заповзятими українцями явили себе й представники духовенства. Дуже багато праці, снаги й власного здоров’я знадобилося їм для відродження існуючих та зведення й обстави нових храмів, а надто для просвітлення затуманених душ. Доклалися до залучення парафіян до церковної служби, до сіяння християнської віри в народі превелебні отці Михаїл Бігун, Григорій Мороз, Дмитро Кишеюк, Володимир Пітулей, Михайло Бойчук та інші міські й багато сільких священників. Своїм неодмінним обов’язком настоятелі греко-католицького та православного храмів вважали на першій сторінці святкового випуску газети привітати вірян з Різдвом, Великоднем, іншими великими релігійними та світськими празничними подіями. До того ж з охотою брали участь в культурних й освітніх заходах, проявляли ініціативу щодо громадської роботи в середовищі осіб, котрі оступилися в житті.
Напливають нові імена... і чи ж є змога всіх назвати?.. Заздалегіть прошу вибачення у тих, хто випав з пам’яті чи мав близьке спілкування з іншими працівниками нової калуської преси. Жаль, що багатьох щирих українців нема вже з нами та й вірних товаришів мого віку відійшло не так вже й мало. Бо ж працювали з надривом задля розвою рідного краю, надто переймалися суспільними справами, були вкрай вразливими до безчинств під флером облесливої фальші.
Є й частина тих, що спроневірилися, підупали духом й на здоров’ї, збагнувши облуду й лицемірство наступних владних поводирів (і не лише столичних), спізнавши на собі чиновницьку хитрість, лікарську недбалість, публічну велеречивість задля власного зиску вибраних ними ж слуг народу, що найменше думають за народ.
Але ж за нами йдуть наступні верстви молодах і, як свідчать останні події, здатних до опору заскорузлому мисленню. Дав би Бог, аби освіченість, ерудованість в державних справах, політичне чуття, а надто ж порядність передових представників нації пішли їй во благо.
Чи ж матимемо покоління незламних, гідних слави і честі своїх попередників?