Я рвала цвіт липи — дуже рясний та пахучий. З нижніх гілок могутнього дерева, що росте там, де рідко проїжджають машини. На душі було погідно, як і в навколишній природі. І раптом мозок пронизала згадка: таж так само було торік, в цю ж майже пору! Я так само стояла ясної днини коло цієї ж самої липи, зривала її цвіт та відчувала його незриму присутність. Тоді все єство було таке переболене, що не зналося, куди собою шибанути. І я пішла рвати липовий цвіт. По його дев’ятинах.
Дежавю...
Потім були сороковини, добре зорганізовані, на які зійшлося-з’їхалося багато дотичних до його життя та небайдужих до творчої долі людей. Вистачало змістовних виступів, цікавих спогадів. А я згадувала недавнє... Як просила-молила порятувати, допомогти, коли ще можна було. Просила тих, кого вважала його друзями. Хтось не відзивався на дзвінок, хтось хитромудро відговорювався, а ще хтось злісно обмовляв. А ті, що ладні були власної крові вцідити, були, як і я, приперті до стіни відсутністю власного транспорту, безгрошів’ям, нездоров’ям. Ще й благі за натурою: могли просити, а не вимагати.
І я кидала злі, та правдиві, докори — тим, з можливостями. За нього, за себе, за всіх нас — поцілованих Богом і незрозумілих обивателям-нагромаджувачам.
Таким був Ростислав Михайловський. Біль непоправної втрати за рік, що минув, наче й притупився, проте... Якби ж не той стадіон "Хімік" поруч, звідки ще за півроку до його відходу зі світу в теплині осінніх неділь чувся неповторного тембру голос — його голос коментатора футбольних матчів. Якби не тротуари калуських вулиць, де так багато залишилося наших спільних слідів. Якби не писав він газетний матеріал про мене й для мене уже на лікарняному ліжку. Я можу відтворити всю хронологію його госпітальних митарств в ті останні його місяці, і було їх чисельно п’ять у відділеннях Калуша та Івано-Франківська. Із періодичними поверненнями додому й на роботу в школу.
Фото: http://visti-kalush.com.ua
...Думаю, чи варто було взагалі писати й друкувати цю статтю (кілька разів я відкладала цю справу). Про поневіряння в громадському транспорті й очікування в прийомних покоях, обстеження в холодних підвалах тяжко хворої людини. Про фізичні й моральні муки, про полишення напризволяще, про обмови в селі й поза ним... В селі, яке Ростислав Михайловський завжди описував із замилуванням й любов’ю й увіковічнив не в одному своєму творі. І, гадаю, щось та й зробив для своїх земляків, що відверталися від нього в тяжкій недузі. Істинно, нема пророка в своїй вітчизні. Нема пророка в своєму місті, на своїй вулиці, в своєму будинку. І байдуже темній масі, хто з нас та якими зусиллями досяг своєї інтелектуальної чи мистецької вершини.
Пишу це зараз з величезним докором, бо принагідно згадую інших. Як страшно й трагічно на очах у мовчазної довколишньої публіки пішли з життя журналісти й літератори Іван Тимцюрак й Василь Ганущак. Обидва в свій час якнайбільше доклалися та власне й створили передові обласні видання, немало творчих сил віддали для їх популяризації, щоденно добиралися до обласного міста потягом чи автобусом, та й не безплатно, звичайно. Потому з незалежних від них причин опинилися знову вдома, напочатку в безробітті, далі — з мізерними пенсіями. Як не склеплялися довго в нічній темряві мої очі по їх втраті, згадую нині. Так само гірко було, як відійшла у ліпші світи Людмила Брокс. (Здається, їй нема меморіальної дошки, та й Бог з ним, але чи хтось взагалі хоч зрідка згадає, що не так давно жила й творила така?)
І мушу про це писати, хоч давно зареклася порушувати в пресі морально-етичні теми, бо то — все одно, що повітря злегка колихати. Але ж... "братія мовчить собі, витріщивши очі". Та "братія", що згірдно мовчить, коли треба кричати, аби порятувати живого, і "братія", що урочисто споминає мертвого біля його пам’ятного знака й на літературній тризні. Не кажу конкретно про наше місто, кажу в загальному про наш національний менталітет. І про Спілки, журналістські й літературні, до яких не належу, отож не знаю їх можливостей, прав, спроможностей. Та хто, як не вони, на мою думку, крім всього іншого, мали б таки перейматися обставинами життя та здоров’я яскравих представників сучасного письменства. І врешті контролювати видавничий процес та домагатися для видання книжок державного фінансування, а не скидати цю справу на місцеві бюджети та благодійників. Тим самим відкривши широко двері графоманії, яка стала щедро колоситися останнім часом повсюдно (в чому можна переконатися також з централізованих надходжень в бібліотеки). При контрольованому книговиданні було б відповідне літературне редагування, укладання, коректура, художнє оформлення. І ставився би заслін творам сумнівної якості.
І ще про проблему графоманії. Колись були літконсультанти при місцевих виданнях, існували літстудії, де таки можна було багато навчитися, і де, образно кажучи, відсівалося зерно від полови. Тепер надрукуватися може будь-хто і будь-де. Навіть видати 200-сторінкову книжку, в якій на кожній сторінці до десятка пунктуаційних помилок і лексичних невідповідностей, в якій мало змісту й нема чітко окресленого сюжету. Зате вистачає псевдофілософського розумування, що граничить з маячнею; та ще деякі автори сходять на похабщину. Через усе те загалом знецінюється в наші дні письменницька творчість і, скажемо прямо, стає непрестижною.
Літературна праця, якщо вона йде від серця та сумління, важка, почасти навіть каторжна. Якщо до того ж все абсолютно робити самому: від комп’ютерного набору до верстки самостійно відредагованого й відкоректованого текстового матеріалу. Та ще — поїздки до видавництва, де автору треба проявляти наполегливість, оскільки нерідко виникають суперечки щодо якості друку та інші. То ж чи варто звалювати видання творів на самого лише автора, або ще гірше — на згорьовану, неприкаяну в боротьбі з життєвими труднощами і покаянну у своїх жалях за чоловіком його вдову? І хочеться в цьому зв’язку сказати щире й велике "дякую" вже спочилій Мирославі Корвач, а також Лідії Павлісі, Валентині Ганущак, завдяки яким не пропало жодне слово із літературного надбання їх талановитих чоловіків, не пропали й добрі згадки товаришів про них.
І як не пригадати ще одну вдову, Лідію Бойко, яка, розуміючи винятковість і неординарність судженого, все життя горою стояла за нього, переймалася всіма перипетіями його непростої творчої долі, та не вберегла наостанку. Пам’ятаю цю пару ще з часів свого дитинства: недавно одружені молоді люди по закінченні львівських вишів були сповнені світлих сподівань та поривань. Я любила заглядати в літній день за живопліт їх саду, де сидів за саморобним столиком ПИСЬМЕННИК, дуже високий й дуже вродливий чоловік, безперервно друкуючи на портативній машинці. То був мій односелець, пізніше відомий письменник-романіст, багатолітній редактор регіонального літжурналу "Перевал" Богдан Бойко, а друкував він тоді свій перший роман "Липовий цвіт сорок першого". Обдарована особистість, що в несприятливий час потрапила у літературну кавомолку, яка власне й спалила довірливу людину. Перечитувала недавно одне з останніх його інтерв’ю, таке багате знанням історії, описами природи, визначних пам’яток мого рідного села, специфіки його життєвого укладу.
Сама родом із села, маю особливу прихильність до просвітителів — вихідців із народу. Зрідка, десь-колись, телефонує один із моїх родичів Степан-Михайло Процик, колишній викладач на пенсії, сільський активіст і патріот. Чим він тільки не займається нині в селі: викошує церковне подвір’я й доглядає поховання славних земляків, підтримує в належному стані символічну стрілецьку могилу (яка й постала завдяки його старанням та заповзятливості), відновлює імена знаменитих односельців. Впровадив новітні методи агротехніки на своєму городі, тримає велику пасіку, разом з дружиною дали високу освіту своїм донькам. Чи ж має він великий пошанівок у селі, колись великому й заможному, а тепер майже знеособленому й малолюдному, бо молода поросль як не по містах розсипалась, то по заграницях роз’їхалась? А не має Степан Дмитрович пошанівку — коли б було менше обмов. Чому так?..
Сумно. Давніше було інакше. Своєрідні поетичні гостини в стінах редакцій, літературні свята й ювілеї — все то, звичайно, творча атмосфера, але — не позбавлена позалаштункового хвилювання (як для організаторів, так і для самої головної особи дійства) і, хоч-не-хоч, офіціозу. Найбільше тішило звичайне спілкування, часом випадкова вулична зустріч або ж чийсь неспогаданий приїзд. Вертався додому попри мій будинок з Височанки, де мав город, Іван Павліха. Поет (лірик і гуморист), публіцист, просвітянин, він був щирим і простим співбесідником. Не раз заходили з дружиною на закупи в нашу прибудинкову крамницю. Як і Василь Ганущак. Ходив, все підбігцем, до брата Мар’яна на сусідню вулицю Іван Тимцюрак. Приїздив на чергову футбольну зустріч Ростислав Михайловський. Деколи двері не зачинялися, телефон не змовкав. Є за чим і за ким шкодувати! За поетом і журналістом Василем Олійником, який наїжджаючи з Долини до друзів, ніколи не минав і нашої редакції. За творцем історичних поем-хронік Йосипом Кащишиним, з яким ми могли розмовляти годинами (останніми роками — вже телефоном).
В центрі міста не раз можна було зустріти на вулиці поета й майстра художнього перекладу Анатолія Онишка (саме перечитую тепер Айзека Азімова, якого він перекладав). І журналіста преси й телебачення Михайла Коломийця. Обидва теж важко-стражденно й передчасно розпрощалися з життям. Бачу тепер хіба дуже зрідка колишню дружину Михайла Марію, яка не перестає його споминати; згадаємо минулі часи демократичних перетворень, наговоримося, посмутніємо, але й полегшає на серці. Перечитаю потім давню публіцистику Михайла Коломийця — який могутній і допитливий розум, всебічна поерудованість і водночас — вразливе серце, що зазнало стільки терпінь. Принциповий був, справедливий, а що вже вимогливий — аж нетерпимий! — як до себе, так відповідно й до інших.
Може, ми й прикрі-незручні для когось. Розумні, та не мудрі, прямолінійні, а не хитрі.... Зате не фальшиві! Може, живемо за власною, тільки нам зрозумілою логікою. Чи ж не всі люди, властиво, такі? Хто провів життя безгрішним янголом на цій тварній землі? Шкода, що немало є тих, що вважають лише себе непогрішимими і безневинними. Тож мають потіхою для себе обговорювати чиєсь невдале сімейне життя, приватні справи. І, наскільки я знала Ростислава Михайловського, він ще мав ту особливість, що не вмів виговоритися: замість того, аби підімнути співбесідника своєю безсумнівною правотою, сходив на виправдання. Скільки разів я сама була свідком, як не володіючи необхідними вербальними здібностями й нахабством для суперечки, він забирався геть, ображений. І діяв опісля по-своєму, за власним розсудом й уподобанням. А ще довіряв людям, довіряв часом сліпо, можливо, й не тим, кому слід було.
...Я рвала липу з могутнього дерева, тепер, в його роковини, й він незримо був поруч. Згадалося: такою ж могутньою, майже монументальною виглядала його постать багато літ тому, коли вперше відчинив двері нашого редакційного кабінету. Скільки ж зосталося спогадів! І його книжки. І немеркнуча пам’ять.
...Ще сказав наостанку: "Тіштеся..." Тіштеся по згасанні життя людини ліричної вдачі, незвичайної й по суті дуже самотньої. Котра двигала свій життєвий віз, як уміла. Спалюйте вікові святині. Будуйте свої храми на чужих кістках. І воздасться вам.
