Корнійчук В. І. Причетність: Поезії. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2011. — 100 с.
За суєтою днів не помічаєш головного. Днями перебираючи свою "калуську" бібліотечку, виявила в ній пречудову жіночу поезію. Це збірники віршів Людмили Брокс, Марії Зьомковської, Любові Маланій, Галини Пухти й Валентини Корнійчук. Назвала я їх в порядку виходу авторських книжок у світ. Поетична збірка Валентини Корнійчук "Причетність" вийшла найпізніше — у 2011-у році. Згодом відбулася й презентація, що дістала схвальні відгуки в пресі. Але про саму поезію було сказано скупо й невиразно. Між тим названа збірка лірики заслуговує більш ретельної уваги.
Авторці насамперед слід віддати пошану в тому, що видала вона книжку власним коштом — із закордонного заробітку. Сама ж написала й передмову, стислу і змістовну. І ввійшли до збірки вибрані поезії різних років, що не вельми характерно для сучасних видань. В результаті читачеві представлений творчий здобуток зрілої поетки, що вирізняється оригінальним мисленням й художньою досконалістю.
Поезія — особливий храм, входити в який дещо боязно, але й заманливо. Храм поетичної душі Валентини Корнійчук (в заміжжі Ганущак) — тонкої, як оболонка роси, конструкції має водночас тривкість твердокам’яної споруди. Храм прозорості й чистоти, де думкам — просторо, а почуттям — привільно. З переважанням класичних чорно-білих кольорів (з додаванням подекуди зеленого й голубого), що можуть несподівано перейти в барвисте зображення. Із постійним музичним супроводом: органу, скрипки, дримби, лютні, з періодичним звучанням дзвонів. Куди органічно вплітаються то шум літньої зливи, то плескіт ставкової чи річкової води, то вітровійний шерхіт листя. Часом це гармонійне звукове поєднання змінюється дисонансом. Та загалом все вишукано, витончено й шляхетно.
І вся та обстава є лише мерехтливим тлом, на якому розгортається по великому рахунку драма життя ліричної героіні. Драма її сокровенних прагнень й почуттів, поставлених на вічний жіночий жертовник офіри й терпіння. Вінцем котрих є все-таки любов і щастя.
Скупана дитиною у водах Сіверського Дінця, пропахла степовим чебрецем Слобожанщини та ставковою лепехою Поділля, лірична героїня Валентини Корнійчук свідома свого глибинного родового коріння. Тому й мислить категоріями української дійсності; зі сховку її пам’яті час до часу виринає то спекотний степ, то старий млин коло ставу, то коні в шаленстві бігу. Згадуються їй ярмарковий шарварок з його привабами ремісничих товарів, бабина скриня зі скарбами національного одягу, а також дідух-овес на покуті, різдвяний обрус, заклечані зелом ікони.
Неповторний український колорит передано і в коротких віршах, як-от "Різдвяне", "Зелені свята", і в більш розгорнутих поетичних полотнах "Запах чебрецю", "Бабуся Антоніна на ярмарку в Шумську", об’єднаних розділом "На крилах пам’яті", а також у віршах львівської тематики.
Вражають красою пейзажні картини української природи, наприклад:
Зелена лісу загата,
У сонці купаються крони.
Лунає птахів соната.
Хмаринок прозорі хітони,
А небо — наче блавати.
Палітра квітів багата,
Над ними в танку махаони
Легко сплітають крильцята...
("Зелені свята")
У віршах Валентини Корнійчук не знайдемо абстракцій, тут — конкретика як у змалюванні побутових речей ("Спорожніла піч, як старе дупло, Втратила давно вогонь і тепло"), так і стану душі людини ("Тягнулись дні волічкою облуди, Курився зрад солодкий фіміам.").
А от — поетичний фрагмент малюнку Львова, улюбленого міста ліричної героїні:
Вітром заколихане віття
Леви стережуть з п’єдесталів.
Чути, як дрімають століття
В арках, у скульптурах порталів.
("Львівський ноктюрн")
Чи екзотичний образок з Італії:
Немов мінарети арабські, стрункі кипариси,
Цвітуть олеандри, і плющ спочиває на мурі.
("Серед руїн Помпеїв")
Центральною фігурою лірики Валентини Корнійчук я б все-таки назвала жінку з її глибиною чистих почуттів, їх нестримністю й водночас зануренням в світ буденності й безнадії. В розділі поезій "На відстані серця" помітним є розпачливе злиття жіночої істоти зі вселенськими стихіями води, вітру, вогню, які розносять безвістями людські сум-печаль, нестерпний біль, страждання:
Дивлюсь у вікно,
а воно
кричить у чорне небо
моїм криком.
("Дивлюсь у вікно...")
Авторка задля вираження емоцій не так вже й рідко вдається до експлуатації статичних образів ночі, нічного неба: "Вікна німі ніч колише в кварталах"; "Ніч принишкла..."; "...у чорнім небі мій смуток". Але деколи подає рідкісної краси нічну картину, як-то:
Розбився дзбанок з зірками —
розбрелися по небі...
Місяць сів на верхівки
розчесати свій гребінь.
("Горобинки")
Лірична героїня з її вразливим серцем прагне щастя не ефемерного, а істинного, і здобуває його — через дочірню, подружню, материнську самопожертву. Заради любові, заради родини, заради батьківщини — вічне жіноче кредо, що перемагає всі муки терпіння, в якому розчиняється власне "его". Чи ж не знайомі нам зі Святого Письма сходинки жертовної дороги, якими пройшли просвітлені мученики в туземному світі?.. Глибоке осмислення теми страстей Сина Божого на землі подано в поезії "Святі сходи". Поетичний триптих "Mater dolorosa" — уособлення материнського начала з його святістю і гріховністю.
В кінцевому розділі "Здалека і зблизька", в якому поміщені названі вище поезії, авторка більш, ніж де-інде, вдається до філософського узагальнення прожитого, спостереженого, відчутого. Патріотичні почуття, що скріплюють золотою ниткою всі три розділи збірки, тут звучать особливо потужно. З властивою їй відвертістю й прямотою поетка описує принижене становище вимушеної емігрантки у далекій-близькій стороні. Освіченість, громадянська свідомість не є критерієм оцінки людини-прислужниці як на чужині, так, на жаль, і на рідній землі, де прислужництво стає популярним. "Як вирватись рабам у люди?" — голосно і ніяк не риторично запитує авторка.
Любов до вітчизни і неможливість гідно жити на її теренах без закордонного зарібку, майже депресивний настрій відносно становища України у світі — чи те не знайомо і пересічному громадянину? Порівняння квітучої і славної Вкраїни з античними руїнами Помпеї у кінцевому вірші збірки — небезпідставне, бо передає сучасну зневіру народних мас. Адже "Впродовж віків, як пишну диво-квітку, Плекав народ мій про державу мрію." значиться в поезії "Хто ми?". І тут же, через кілька сторінок: "...Доводила не раз сеньйорі, Що ми — народ, а не безмовний натовп, Що Україна — древня і культурна".
Поетка має все-таки святу віру
...Що Україну визнають у світі
Як вільну (ми — ніяка не Росія),
Як квітку в європейському суцвітті,
Яку леліяти усі повинні.
("Емігрантка")
Поетичну творчість Валентини Корнійчук варто було б розглянути і в кількох інших аспектах, враховуючи її різногранність. До прикладу, мотиви осені, музично-мелодійні мотиви теж заслуговують окремого дослідження. Не менш цікавим є світосприйняття авторки в театральному ракурсі з відповідним антуражем: куліси, декорації, глядачі у залі, оплески...
Слід сказати коротко й про версифікацію й художні засоби, притаманні поезії Валентини Корнійчук. Дотримуючись в основному канонічної форми вірша із точними римами, поетка виявляє себе й майстром верлібру, створюючи такі змістово сильні, довершені мистецькі речі як "Втрата", "Мовчання", "Вихідний", "Затиснуті в лещатах дійсності..." У строфіці авторка розкута, використовує як чотири-, так і п’яти-, шести-, семирядкову строфу й інші її модифікації з особливим способом римування:
Коли сумнів гірким дощем
Над коханням нависне злорадно,
І останню годину Помпеї
Вчую в кроках любові своєї, —
Я б радо спочила плющем
На руїнах сум’яття і згадок.
("Коли вітер життєвих знегод...")
Помірні коливання в ритміці, подекуди нарочите її прискорення чи уповільнення увиразнюють настрій поетичного зображення.
Мені особисто імпонує те, що Валентина Корнійчук не гіперболізує дійсність в світлі збурення людських почуттів, зате виявляє їх метафорично не менш вражаюче. ЇЇ віршовані мініатюри, об’єднані заголовком "Горобинки", кадр за кадром передають душевний настрій приреченої на кохання й сердечні муки жінки. Зріла поезія авторки позбавлена псевдоромантичного накипу (романтика однак є — легко-ажурна, старовинна), тому в її письмі нечасто знайдеш епітети, їх наявність — закцентований прояв особливого внутрішнього сум’яття: розлука — пекуча, вітер — злий, лет — нестримний, череп’я — гостре, півонії — сумні... Більше впадає в око все-таки тяжіння до метафоричності: "Мляво ліхтарі мружать очі..."; "Мости розгинають натруджені спини." ; "В човнику мого серця для спогадів вільні місця." А також — до персоніфікації: "...хмаркою десь зачепитись в небі..."; "...малим пташеням примостився син."; "...слава монархів витає орлом..."; "...і я уже не та — ріка, гірська ріка...".
Найбільш вживаним тропом в поезії Валентини Корнійчук є порівняння (це теж могло б стати цікавою темою окремого викладу). Порівняння-слова, порівняння-словосполучення, порівняння-речення роблять поетичну палітру її творів більш насиченою: "...душа поета — комета."; "...Флоренція, мов чарівна купава..."; "У шафах книжки, мов солдати у сірих шинелях."; "Поїзд... Диктатор мого кохання...".
Читач, будучи ознайомлений зі збіркою "Причетність", напевне, давно би мав здивуватися з того, що нічого не сказано про цикл асоціацій "Звукоряд". Зауважу, сама я прочитала "Звукоряд" давно, невдовзі по його створенні, і дотепер впевнена, що нічого величнішого за красою звучання і гамою відчуттів не знаю.
А закінчуючи ці візії, хочу нагадати сказане на самому початку: жіноча поезія калуських мисткинь художнього слова заслуговує досить високої оцінки. Кожна з поеток має свій власний стиль й творчу манеру. А також — свій "коронний" твір. Людмила Брокс писала акровірші й сонети і залишила по собі вінок сонетів "Кобзарева слава". Марія Зьомковська створила у формі катренів грецькі подорожні щоденники з описами древніх міст і містечок, портів і приморських районів. Любов Маланій написала сотні катренів і знамениту "Оду млину". Галина Пухта подала своєрідну інтерпретацію епізоду Франкового життя в лірико-філософському творі "Ох, Ольго...". А Валентина Корнійчук-Ганущак створила "Звукоряд", що є цінною окрасою не тільки її збірки, а й сучасної української літератури загалом.
