Минуло 5 років, як в Україні було розпочато проведення антитерористичної операції. Іншими, та правдивими словами — уже п’ять років в країні триває війна…
І мало хто там, по той бік неба, задумується над тим: а хто стоїть на сторожі нашого миру? Кремезні й дорослі чоловіки, яких показують у модних фільмах? І мало хто знає, що цей мир нам дарують зовсім не такі. А прості юнаки. Хлопці, яким у 2014-му ледь сягнуло 17, а то й 15 років. До слова, наймолодшому військовослужбовцю, який служить зі мною, ще не має 19-ти років…
Тому сьогодні про свою гордість, про нашу доблесть та відвагу — про наших молодих офіцерів, з якими маю за честь нести службу на захисті Батьківщини. Хід історії змінив їх дорогу. Довелося ціною власного життя та здоров’я боротися не лише за своє майбутнє, а й за майбутнє всього українського народу.
Знайомтеся: молоді офіцери командири гірсько-штурмових рот, випускники Львівської Національної академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного 2018 року Василь Морозов та Владислав Зінкевич. І якщо у 22-річного Влада — сімейна військова династія, то в 24-річного Василя — навпаки.
— Про військову кар’єру думок не було взагалі, — зізнається командир роти Василь Морозов. — Я народився на Хмельниччині, виховувався без батька, з вітчимом. І, не зважаючи на те, що був єдиною у матері дитиною, не був огорнутий сліпою материнською любов’ю. Навпаки, мама завжди тримала мене в тонусі. Вона, до слова, — сильна жінка.
Василь зізнається, що вже у восьмому класі, коли підліткові амбіції вулканом перли з голови, він трохи втратив самоконтроль. Вплив не дуже хорошої компанії намагався взяти верх над ним.
Та в один момент хлопець зрозумів, що це не майбутнє і твердо вирішив його міняти.
— Фактично, я поставив маму перед фактом, що хочу стати військовим, — згадує Василь. — Спершу мене відмовляли всією родиною. Навіть хресний батько, який був військовим. Та я вперто йшов до своєї мети. Військовий шлях розпочав із Київського військового ліцею імені Івана Богуна. А у 2018-му закінчив Львівську "сухопутку".
— Василю, ти був курсантом, коли почалася війна. Ти взагалі усвідомлював, які наслідки може принести тобі твоя кар’єра? Чи було бажання тікати світ за очі, чи навпаки? І як мама пережила ті миті?
— Мені було 19 років. Я цілком був придатним і морально готовим до всього, що підготувала мені доля. Мама, звісно, знову вмовляла залишити все і поставити хрест на військовій кар’єрі. Та, як бачите, я зараз тут. На фронті. Хоча, чесно кажучи, й не думав, що війна так довго триватиме.
— Коли вперше потрапив на Схід, які були враження? Уся навколишня реальність не злякала, не хотілося втекти?
— Чесно? Я думав буде важче. Морально. Готував себе до гіршого. Тому мої страхи виявилися марними. Спершу мені здавалося, що ми на полігоні на навчаннях, не вірилося, що йде війна. Та коли вперше попали під обстріл, тоді й остаточно зрозумів, що відбувається. Це війна… Та підтримка командування, колективу, побратимів додали сили та наполегливості.
Молодий й красивий, спортивної статури, серйозний командир роти Василь Морозов, розповідаючи свою історію життя, увесь час дивиться в далину. Ніби там бачить, яке буде майбутнє.
Його колега та побратим, харизматичний, оптимістичний та не менш серйозніший Владислав Зінкевич, теж за посадою командир роти, сидить зі щирою посмішкою й доповнює розповідь побратима своєю, не менш цікавою історією:
— Я взагалі з династії військових. Дідусь, тато, мама… Народився на Житомирщині, та потім переїхали на Хмельниччину. Ми з Ваською майже земляки, — сміється Влад. — Я змалку марив армією. Не зважаючи на те, що вдома була майже статутна дисципліна, і мені неодноразово діставалося від матері "на горіхи". Зауважте – від матері. Я був страшним бешкетником.
Матері таки вдалося вибити дурість з голови хлопця. І кола прийшла пора робити вибір професії, він загнав всіх у ступор. Буду військовим! І тут почалося: та тобі того не треба, та маєш приклад з батьків і так далі. Та Влад зізнається, що навіть те й не слухав. Сказав — зробив. І ось він уже у стінах Кам’янець-Подільського ліцею з посиленої фізичної підготовки, згодом — випускник Львівської "сухопутки".
— Мабуть, тобі теж варто задати таке банальне, але потрібне запитання. Ти розумів, на що ти йдеш, коли 2014 рік змінив мирний хід української державності? Тобі ж не минуло навіть 18-ти років…
— Та я навіть не думав отак вмить пошматувати свою мрію . Армія — значить, армія. Війна — значить, війна. Звісно, коли після закінчення вперше потрапив на війну, очікування були гірші, ніж реальність. Та попри те, я таки нервував. Не спав ночами…. Та з часом адаптувався. І це теж не без допомоги командування та побратимів, які не зі слів, не з телевізора чи соцмереж знають, що таке війна…
— Владиславе, ти один в сім’ї?
— Ні, маю молодшу сестричку. Їй 15 років. Дивлюся іноді на неї і відчуваю ще більше сили та впертості. Розумію, що повинен захищати не тільки її, таку ще малу та по дівчачому наївну. Я стою на захисті своєї землі, свого народу!
Дивлячись на цих ще юних хлопців, мимоволі думаєш: фактично, ще діти, а уже які мужні та сильні. Що завдяки таким, як вони – наші родини, друзі, близькі та й всі, хто знаходиться далеко від цієї кривавої реальності, захищені та ходять під мирним небом.
Василь та Владислав майже одночасно почали шлях військовослужбовця. Разом закінчили "сухопутку", разом прийшли на службу , майже одночасно прийняли посади командирів рот. І одразу проявили себе з найкращої сторони. Відповідальність. Дисципліна. Порядок. Вони не сидять у теплих кабінетах. Вони в окопах, в бліндажах. Біля таких самих синів України. Вони прислухаються до порад старших та досвідченіших побратимів, та несуть на собі відповідальність не тільки за життя та здоров’я своїх підлеглих а й за збереження цілісності України!
— Ми чудово розуміємо, на що ми пішли. І зараз тільки вперед ! Ще буде над всією Україною неба синя та мирна блакить! Слава Україні! Героям слава!
Я дуже сподіваюся, що скоро прийде час і ми зустрічатимемось не на пролитій кров’ю землі Донбасу…. Що я десь й колись їх зустріну щасливими, з коханими за руку, з малечою на руках. Що моє серце радітиме за них, як за синів. Адже фактично, це мої діти. І вірю, що війна не залишить на їхніх обличчях слід. Той, який можуть побачити ті, хто пройшов це пекло. Бо кажуть, що з війни приходять, але не вертаються… А я хочу, щоб кожен з них – молодий й красивий, сповнений сил і наснаги – прийшов і повернувся з війни. А ще — схиляю голову перед їхніми батьками! Пишайтеся ними, як пишаюся ними я!