Проти всіх чи проти влади?

Як то кажуть, навіяло, під впливом осінньо-похмурого, без сонечка не веселого осіннього дня. Чому люди втомились від політикив, зокрема, і від політичних партій в цілому? Чому кількість готових проголосувати проти всіх, саме прийти і проголосувати, а не просто не прийти на виборчі дільниці, має позитивну динаміку з невеличкими корекціями протягом року. Отже, виходячи з соц. опитувань, проведених Центром Разумкова, динаміка 2010-2011 років наступна:

Якби найближчим часом знову відбувалися вибори до ВРУ, за яку партію чи виборчий блок Ви проголосували б?

Тобто, кількість готових проголосувати за проект, який створений людським розпачем від подвійних стандартів, брехні і популізму, так званого істеблішменту країни, набирає оберти. За рік з квітня 2010 року по квітень 2011 року цей показник зріс більш ніж в 2.5 рази.
Розпач і відчуття, що тебе ошукали, причому не раз і це відбувається ще й регулярно, з часів здобуття незалежності і по сьогодні,породжує у людей стан недовіри, зневіри, розпачу.Цей стан вже перетворився і продовжує перетворюватись в людях, в стан депресивної і всеохоплюючої недовіри до всіх і до всього навколо, в тому числі і до таких самих пересічних громадян, які оточують кожного з нас навколо в повсякденному житті. Це - той стан, коли громадяни один в одному починають бачити зрадника, злодія, афериста і т.д і т.п, тільки не побратима. І, тоді починає працювати і вже працює, таке бажане для системи з систематичними і регулярними порціями локшини, для вух громадян України, гасло «Розділяй і володарюй». І стає сумно від того, що такі пройдисвіти, не мали б жодних шансів, вже після першої порції локшини, на своє подальше політичне майбутнє для прикладу в Великобританії.

Тому, особисто в мене і склалось порівняння наших політиків з такими собі дядечками, яких кожен без сумнівів бачив на людних ж.д вокзалах. Які ходять по перонам і залам очікувань і розповідають банальну і заїжджену казку про те, що обікрали, вкрали гроші, документи і т.д і т.п і просять у простих людей грошей на квиток. Але, саме цікаве те, що як тим дядечкам казкарям з ж.двокзалів, так і нашим політикам-популістам не потрібні квитки не в минуле, з якого вони вийшли (а з якою радістю кожен з нас би купив їм квитки в їхнє минуле в один бік), ні в майбутнє, в якому їхній шльоперський талант разом з ними згине, як роса на сонці(я в цьому впевнений). Їмпотрібні, як і тому дядечку, гроші, регулярно і побільше, щоб витрачати їх на свої потреби.Їм вигідно, вішаючи на вуха локшину, тупцювати на місці, що вони і роблять, а не цілеспрямовано рухатись вперед, причому презентуючи своє хаотичне тупцювання на місці, як рух. Так, насправді хаотичне тупцювання на місці, це також рух, але рух, на який марно витрачається купа енергії, за яку платить народ України і, як відомо, ця власне енергія від хаотичного тупцювання на місці наших слуг народних, обходиться нам, ох, як дорого!

І наостанок про мою зустріч з таким собі вокзальним дядечком, який і навіяв мені порівняння з нашими політиками-шльоперами. В минулому році в Києві на пероні, я зустрів такого собі, в розквіті сил,  дядечка років 35, який ще й виявився земляком з Франківщини. І він, розповідаючи проте, як він приїхав на заробітки і його обікрали, просив грошей на квиток до Франківська. І, який хаос почався в нього в голові, коли виявилось, що в мене опинився зайвий квиток до Франківська, який я не встиг здати в касу. Але, знаючи і бачачи по обличчю, як він «важко працював», я вирішив спробувати дати йому шанс, адже, шанс потрібно давати кожному. І я віддав йому зайвий квиток до Франківська. Хаос в його макітрі, мабуть викинув на зовні його совість і, десь, в глибині душі, я думаю, він вирішив повернутись до дому, де за його словами в нього дружина і дитина.

Він сів на потяг і, навіть, отримав постіль. Повечерявши з нами, і поговоривши, він тишком-нишком врешті-решт не витримав хаоса в своїй макітрі і зійшов з потяга, десь на третій зупинці від Києва, в невідомому напрямку, зі слів провідника. Так і не захотівши змінюватись, і змінювати своє життя, він побажав залишитись, в невизначеному для нього і для його блукаючого розуму  теперішньому чи можливо минулому часі. Так і наші політики не бажають і не хочуть сісти в потяг, разом з народом України і вирушити у майбутнє, долаючи цей шлях разом, як одна команда, як єдина нація. Ну, а, якщо відправляти їх в їхнє минуле, то це потрібно робити тільки в вагонах з забитими дверима і вікнами, щоб не дай Боже - не зійшли, чи не зіскочили, на третій зупинці, як мій тимчасовий знайомий.