Честю було б сьогодні написати слова подяки моїй Батьківщині!
Усім її віковим сподвижникам, усім захисникам. Визнання для усіх, кому завдячую.
Але зазираючи в себе, дошуковувався щораз більше сліз, аніж слушних слів..
Від несправедливості, від образи через огидно плюндровану нині мою державу.
Як можна відчувати у такий день безмірну любов та взиваючу лють?
Як у таке правдиве свято може бути так багато зла довкола?
Неприкритого, смакованого, їдкого.
Яке прагне закрастися в серце, зжерти душу.
Але два щемкі промені, які випалили сьогодні моє серце — рятують від тої шаленої злоби.
Дві історії — побачена та прочитана.
Я дивлюся на фото доньки Ярослава Журавля.
Морпіха, розвідника, якого так і не евакуювали з поля бою після поранення.
Скуйовджене подихами вітру біляве волосся, безсило похилені маленькі плечі.
Руки складені одна на одну, без умислу, здається, аби хоч якось прилаштуватися. Знайти пристанок, спокій.
Злегка стиснуті кулачки безпорадно туляться одне до одного.
Очі по вінця налиті солоною блакиттю моря. Та сьогодні надто гіркого.
Від цієї гіркоти скривлене дитяче личко.
Але більше — в її погляді.
Пекуче-ясному. Безутішному.
Вона бачить далі двох тисяч ярдів. Бачить місяці та роки у яких із нею не буде батька.
З його портретом у руках вона йде маршем разом із чоловіками та жінками, які розуміли любов до України так, як її тато.
Ідуть опліч десятками тисяч. Ідуть, аби підтримати її, а вона — їх.
Ідуть, поки в кількох кварталах звідти триває огидний корпоратив. Невисокий чоловік, на три роки старший за її батька, розповідає бравурні речі про перемоги.
Підбирає красні слівця. Вишуковуючи для своєї промови символів, підсвідомо символічно тупцює по сцені у вигляді України.
Каже про важливість життя кожного українця і що за одного українського розвідника готовий віддати тисячу інших.
Вона цього не чує, адже в той час, на щастя — за кілька кварталів звідти.
Але вона знає, що її тата — Героя, українського розвідника — пораненим лишили помирати.
Ходою цього дня йдуть не лише у Києві.
Я читаю історію про похорон Володимира Рудика.
Загиблого бійця востаннє провели всією громадою у селі Золотники на Тернопільщині.
Поміж гірко-солоними краплями в очах вичитую у пості Анюта Матвійчук про повагу земляків, подяку побратимів.
Про розпачливі крики його матері:
"Володя, я просила не йти. А ти мені казав:" Хто, як не я? " І що тепер, сину?".
...
Саме в той час, як невисокий чоловік, його тезко, на сцені у формі України з притиском розповідає про "досягення" перемир'я:
"29 днів тиші;
29 днів, як українські села не ховають своїх героїв;
29 днів, як не плачуть мами".
Прочитана історія про дзвоник увік перед очима:
"Діти ЗОШ села Золотники стояли на колінах вздовж дороги, а один хлопчик дзвонив в дзвоник. Знаєте, такий як на перше вересня дзвонять дівчатка з бантиками? Тільки цей дзвін, що лунав - був останнім, а не першим. Володимир колись працював в школі вчителем інформатики..."
Така гірка і жертвенна.
Ось ця справжня Любов і є Україна!
Буквально безцінна, але багатьма зневажена.
Проте правдива і непотьмарна!
Пропалила серце, аби лють очистилась сльозами.
Сльозами Любові та вдячності. Але не стерла пам'яті про ворогів.
Слава Україні!
