Сергій Соловйов

Публікацій: 6

Чи проголосував би Зеленський за Вєрку Сердючку?

Коли в 1997 році я розмовляв із Андрієм Данилком,  то ніхто ще й гадки не мав, що Вєрка Сердючка могла б стати Президентом України.

Здобуваючи все більше симпатій публіки, актор в образі провідниці був на гастролях у одному з райцентрів Харківщини. Такий відомий телевізійний персонаж міг стати героєм інтерв’ю для місцевої газети. Тож я не втратив нагоди, пішов на концерт, а відтак подався за лаштунки Будинку культури.

Андрій Данилко був простим у спілкуванні, дав автограф і сказав загадкову тоді фразу про майбутнє перевтілення базарної Вєрки Сердючки… Не в політика, звісно ж! У співачку і телеведучу – згодом на екранах з’явилося «СВ-шоу». 

У ті часи популярність язикуватої і простакуватої «жіночки» серед українських і російських мас скинулась вище вже нікуди. Згодом таку славу серед того самого контингенту зумів здобути лише «95 квартал» із Володимиром Зеленським – і він став президентом.

Чому до цього серед акторів кількох гумористичних шоу в Україні не було спроб покинути концертний Олімп і зідертися на політичну вершину? З 1987 року публіка охоче сприймала  сценки В. Данильця і В. Моісеєнка, відомих як дует «Кролики», потім, із 1991 року телеанекдотами годували у «Джентльмен-шоу» та «Маски-шоу», а далі, з 1999 вигулькнули Довгоносики. Вєрка Сердючка, «народившись» у 1992, і злетівши в рейтингу двома роками пізніше, вважай, стала крутішою за всіх і заслужено почепила зірку на свою шапочку у СВ-шоу. Це сталося у 1997 році, а вибори Президента у нас відбулися у 1999.

Андрій Данилко цілком міг би стати президентом, але в рейтингу політиків його прізвища не було. Володимир Зеленський фігурував у списку потенційних кандидатів у президенти. Він очолював рейтинг, ще не будучи офіційно зареєстрованим кандидатом у Президенти України.

Обидва комічні актори, – Зеленський та Данилко – амбітні, здібні, завзяті, достатньо цинічні щодо завоювання симпатій публіки. Ці якості має кожен притомний політик. І, здається, приблизно так, як політики, ці актори демонстрували ставлення до України здебільшого як до території. І так само кордону між Україною і північними войовничими «братами» не помічали.

Проте у Зеленського виник задум стати главою держави і він його здійснив. У Данилка були певною мірою схожі думки (він визнавав: «…мені хотілося завжди бути на верхівці», «Мені хотілося брати участь в житті табору, це була маленька країна»). Але Данилко на Банкову не пішов. І насамперед він не пішов на Банкову у своїх концертах. Він смішив президентів на вечірках, як і Зеленський, але не задивлявся на високий кабінет.

Основна різниця між згаданими шоуменами вбачається в тому, що Зеленський багато жартував про політику і пародіював політиків, а Данилко та інші актори «смішного» ремесла – ні. Тому глядач у своїй голові зміг ототожнити першого із президентом, який стрімко здолає все погане і відтак життя налагодиться. Зеленський у кіні був зрозумілим для народу правителем, тому маси вручили йому справжню президентську булаву. До речі, перед тим, як зіграти президента Голобородька, Зеленський зіграв імператора Наполеона. Може, вже тоді, між репліками, він відчув потяг покерувати країною?

Чому він, виліпивши із себе телеобраз президента, не зупинився? Це лише роль! Україна, згідно із приколами «квартальних», це, м’яко кажучи, така собі занедбана місцина, над якою можна хіба що пореготати. І навіщо тоді прагнути очолити таку країну? Тим паче, що потенційний кандидат Зеленський не заперечував, що ставши президентом, прийняв би запрошення виступити з новорічним концертом (15:35) перед шановною публікою. Тобто він залишиться актором, який гратиме роль? А хто ж, цікаво і тривожно, керуватиме країною під час репетицій і виступів?

Порівнюючи перспективи Андрія Данилка і Володимира Зеленського як властителів настроїв широкої публіки, бачимо різницю. Часи 1999 р. не передбачали аж такої демократизації, щоб в ефірі вільно висміювати політиків. Соцмереж та подібних інформаційних інструментів не було в наборі політтехнологів. Не було політика з аж таким антирейтингом-страшилкою. І населення не переймалося очікуваннями чи обіцянками якнайшвидше (тобто з будь-яким результатом) завершити війну з Росією, бо Москва тоді завойовувала нас не танками.

І ще, звісно – якщо Вєрка Сердючка була настільки популярною, що потенційно могла б потрапити у список кандидатів у президенти, то власне Андрій Данилко у цьому розумінні нецікавий. Без гриму і поза образом він би не зміг керувати країною, бо був би невідомо ким. У палаці «Україна» він мав би виграшний вигляд, а у державі «Україна» - аж ніяк.

Хай там що, а нинішній гарант таки перейшов Рубікон між телепродуктом та реальністю, і невідомим залишається головно не те, як він це зробив, а інше: чому він у своїх комічних виступах доволі зухвало шмагав політиків, і навіщо став президентом.

Цього тексту могло б не бути, якби настав «кінець епохи бідності» та інші дива. Але натомість рейтинг Зеленського та набору його веселеньких інструментів чомусь просідає… Трансформер «комік-президент» не зміг до кінця перелицюватися. Україні важко нести тягар політики, яка полягає в тому, що «я прийду і все стане здорово». Уже стає явно нездорово .

Тому просто для того, щоб зрозуміти себе у 2019, поміркуйте – чи проголосували б  ви у 1999 за Вєрку Сердючку? Чи проголосував би за неї сам Володимир Зеленський?