Це не заклинання якесь, це переконаність у тому, що журналіст – завжди журналіст. Точніше, якщо у нього – хист, а не просто посада працівника медіа.
Газета, у якій я ген коли починав свій шлях – районного масштабу. Нещодавно колектив відзначив 90-річчя, що й стало приводом до роздумів, з якими я поділився з колегами. Я згадував, як ми намагалися трансформувати завзяття, соціальну відповідальність, здібності колег у цікаві й потрібні публікації. Щоб газету передплачували без примусу, а наклади збільшувалися. Співзасновниками газети були районна рада і районна державна адміністрація, тому слід було здогадуватися, кого і як поміщати на сторінки. А якщо не здогадувалися – то нам чітко пояснювали. Попри медіазаконодавство.
Але зараз засновники видання – самі журналісти, а монополія на новини зникла технічно, економічно і політично. З одного боку – небачений простір для медіа. З іншого – конкуренти. Ніхто не вказує, де твоє місце у системі районних подій, отож віддавайся справі сповна: шукай новини, зустрічайся з цікавими людьми, розмірковуй…
І тут виявилося, що районний газетяр не дуже підготовлений до такого способу існування. Адже попередні десятиліття привчили журналістську братію бути обережною. Бо всі навколо – певним чином «свої»: однокласники, друзі, сусіди. Куди не поткнися – всі тебе й одне одного знають, всі ображаються, що ти таке надрукував, отож написати злободенний матеріал про торгівлю, медицину, освіту, правоохоронців тощо важко. Бо ти підеш у той самий магазин, до лікаря, вчителя чи поліцейського.
Далі. Усвідомлювати й виконувати жанрові вимоги – не вимагається. Чи не все, що з’являється в газеті, має розпливчасті контури: це розширена замітка чи маленький репортаж? Це звіт чи опрацьований виступ посадовця? А запитання-відповіді (банальні з обох боків) – це інтерв’ю? Та яка вже, зрештою, різниця…
Журналістські стандарти актуальності, оперативності, достовірності, повноти, балансу думок – не вкрай потрібні. Це забирає багато сил і може викликати гнів засновників, обійдемося.
Не вистачає матеріалів у номер? Тоді беруться гороскопи, корисні поради, анекдоти, передруки із сайтів інших видань і – скільки завгодно новин із сайтів органів публічної влади. Все. Журналіст, якщо він не має хисту, більше не журналіст.
Перейти в інше видання не можна, бо такого нема. Врешті у районного журналіста виробляється стійка властивість самоцензури і він не хоче нікуди встрявати. Навички журналіста атрофуються.
То що – кінець «районкам»? У певному розумінні – авжеж. Якщо накопичили мотлох – викидайте. І ставайте журналістами, наприклад, онлайн-видань. Відкрите суспільство сповнене подій. Журналіст із цікавими, часом зухвалими блогами, аналітичними колонками, проникливими репортажами, прискіпливими інтерв’ю потрібен для районної аудиторії. Для читачів об’єднаних територіальних громад.
Журналіст – завжди журналіст. Але дехто хоче залишатися просто працівником медіа, називаючись журналістом.
