Помилування Юрія Луценка Януковичем через тиск ЄС та провал акцій у Києві щодо повернення киянам права вибирати місцеву владу є симптомами однієї хвороби — консервації краху політичної системи. Влада не хоче модернізувати політичну систему, а опозиція, здається, вже не може.
Політичні партії у форматі проектів, які мають можливість внести зміни до політичної системи, на жаль, цього зробити неспроможні. Вони так професійно створюються, що зникають кожних 6-8 років, даючи дорогу новим брендам. А рівень довіри до них, за даними Центру Разумкова, сягає всього лише 3,2%. З таким рівнем підтримки реалізація болючих рішень та розгортання широких дискусій про те, якою ж має бути Україна, швидко перетворюється на солодкий фарс.
Загрозливим симптомом є відсутність страху влади перед опозицією. Влада, на жаль, не відчуває серйозної конкуренції з боку теперішньої опозиції. Бездарний путч на Банковій, паралельний мітинг-спектакль та демонстративне нищення місцевого самоврядування у Києві — свідчення, які складно не помітити. Як відомо, відсутність конкуренції дає змогу партії влади законсервовувати режим, а опозиційним лідерам відбиває бажання шукати радикально нові ідеї та пропозиції.
Такий стан справ частково влаштовує всіх політичних гравців, адже не секрет, що всі теперішні політичні лідери хочуть президентське крісло однієї форми — диктаторської. І це промовисто демонструє авторитарна модель управління своїми політичними партіями та фракціями як на рівні Верховної Ради, так і у місцевих радах.
В Україні вже давно не було свіжих та якісно нових політичних ідей. То революції за розкладом, то територіально-адміністративна реформа без концепції під акомпанемент діалогу з країною без країни, а на десерт — блокування трибуни Парламенту, яке нікого вже не дивує. Результати аналізу діяльності нового складу ВРУ Громадянською мережею «Опора» та Громадянським рухом «ЧЕСНО» засвідчують, що якість як парламентарів, так і їхніх ініціатив — катастрофічно низька. Тенденцію можна побачити в одній із закономірностей: хоча соціальні обіцянки були найпоширенішими у програмах кандидатів до Верховної Ради, проте, за перших 100 днів соціальні ініціативи посіли лише третє місце за кількістю поданих законопроектів.
Окремо хочу згадати чергову появу порції тушок-перебіжчиків. Свіжа четвірка впала на голову лідерам опозиції, які клялись, що цього разу зрадників не буде, якраз під час режисерського путчу, організованого «регіоналами». Це було таке собі зневажливе послання опозиції від президента, який купається у відчутті власної безкарності. І проблема тут швидше навіть не стільки у лідерах, а у механізмі потрапляння у список партії, який вони побудували: продаж та кумівство руйнують довіру до партій. І депутатські значки отримують не професійні політики, а професійні розкрадачі державних коштів. І потім лідери бідкаються, що активні громадяни не приходять на акції. А хто прийде до зрадників?
Єдиний шанс вийти із зачарованого кола ненаситної влади та бездарної опозиції — це створити нову політичну систему із якісно іншими правилами гри. Одним із елементів впровадження такої системи має бути створення національного громадсько-політичного руху, який перетвориться на платформу спілкування та координації дій між активними громадськими об’єднаннями та політичними партіями. Тут головне — сховати свій гонор та зробити перші кроки до партнерства через співпрацю. Не секрет, що є тисячі людей, які готові активно діяти, але не під брендами політичних партій. Такий рух може стати майданчиком для пошуку складних відповідей на важливі питання.
Наступне — це створення ціннісних політичних партій на основі абсолютно нових політичних стандартів. Перший стандарт — це внутрішньопартійна демократія, яка автоматично вирішує проблему тушок та рекрутингу активних громадян. Другий стандарт — це прозорий процес фінансування політичних партій, що кардинально підвищить довіру громадян до структур і зменшить залежність від олігархів. Також — активізує громаду до співучасті та політичної просвіти: люди захочуть дізнатися, куди йдуть їхні гроші. І не менш важливий принцип — це проектний метод діяльності, який означає, що офіси діють постійно та функціонують у режимі реалізації проектів у різних напрямках, залучаючи громадян та вирішуючи конкретні проблеми.
І останнє — це розвиток осередків творення якісного інтелектуального продукту, як наприклад Унівська група що розробляла Стратегію розвитку Львова чи Несторівська група, котра шукає нове бачення України. Нашій державі вже давно потрібні нові ідеї та нові смисли, трансформовані у реальні документи. Це повинні бути осередки, які встановлять новий рівень якості для публічної політичної дискусії, чого так боїться влада.
Концептуально нам уже давно треба вийти за рамки теперішнього політичного простору і задати нові параметри, де теперішня влада буде просто зайвою. Стару політичну систему, побудовану на уламках СРСР, неможливо перезавантажити і відкрити з новими параметрами. Світ уже давно змінився і живе за зовсім іншими цінностями. Тому для них треба створити нову систему для України.
