Українська політика хвора на вождизм. Як метастази, розповзаються найпопулярніші гасла збоку «опозиції» та «нових» лідерів про те, що потрібно забрати з царського трону Віктора Януковича та посадити на трон когось із «опозиційних» лідерів морально застарілих політичних проектів.
Ми повинні, нарешті, забути про Януковича, а думати масштабніше, ніж про хвору людину з психологічними комплексами, яка ховається від громадян у середньовічному палаці.
Де ж проблема, яку насправді треба вирішувати? Ми, на жаль, не спромоглися за 20 років вибудувати баланс між виконавчою владою, законодавчою та місцевим самоврядуванням. Тому у нас — перманентна війна між Президентом і Парламентом, й об’єднує їх лише спільне бажання відібрати свободи у місцевого самоврядування та приручити судову гілку. Здається, Томас Гоббс майже реалізував свою мрію про війну «всіх проти всіх» на прикладі гілок влади в Україні.
Політичні інститути нагадують пасажирів літака «Мрія», який відправили до космосу. Так, він — красивий, і навіть буде летіти, ним можна гордитись, але не довго, адже немає спроможності космічного корабля. Коли встановлюються «правила гри», останні, кого залучають до їх розробки це основних гравців, — громадяни. Тому ці правила ніхто і не виконує, тому і не має довіри, тому і не реалізовуються навіть хороші реформи. Ніхто ніколи не встановлював правил через будівництво структур знизу, бо тоді доводиться не лише слухати, але і чути.
У нашій державі існує міф про місцеве самоврядування та самоуправління. У цей міф, здається, вже ніхто не вірить, але його розвінчати та подивитись прямо у приречений погляд місцевих рад не готові ні опозиціонери, ні влада. Тому що доведеться відповідати на крики громад: показати справжню концепцію реформи місцевого самоврядування, територіально-адміністративної реформи та реформи служби в органах місцевого самоврядування. При цьому, документи повинні бути з духом реальної субсидіарності та фінансової автономії. Хто вірить, що у теперішніх українських партіях-проектах, які побудовані зверху, лідери готові делегувати повноваження своїм місцевим осередкам? А як тоді їхні лідери-вожді будуть спроможні делегувати ці повноваження по лінії органів місцевого самоврядування? Авторитарна політична система спроможна створити лише «фасадні» інститути, які годяться для звітів і геніальних корупційних схем.
Фальшиві цінності літають по вулицях міст країни, адже ми шукаємо прості відповіді на складні запитання. Гасла політичних партій та публічні виступи українських політиків рясніють подачками для простих українців, що символізує наш статус в їхніх очах. Вони (політики) дають подачу васалам з царського плеча у вигляді пенсій, підвищення зарплат, пільг та інших популістичних крихт.
Саме так теперішні політики бачать систему — вождь і підданий.
Згадайте лише виступи великих «політиканів» на мітингах та владних небожителів — на прес-конференціях. Ніхто з них не говорить про свободу, субсидіарність, моральність, солідарність, самоорганізацію, дух підприємництва, гідність та головне — відповідальність. Бо не можуть діти системи будувати собі конкурентів. Тому нам потрібно боротись не проти Януковича, а проти вождя як символу диктаторської системи. Вождь втілює своє продовження у фальшивих цінностях на всіх рівнях влади та суспільства (хтось чув про суддівське самоврядування, місцеве самоврядування, профспілки?).
Ми повинні боротись проти політичної системи, частинкою якої ми самі і є. Це як боротись самим із собою: важко, але — можливо. У житті завжди треба чимось жертвувати. Можливо, треба пожертвувати частинкою себе заради майбутнього.
У наш час виграють країни, які дивляться далеко та широко — далі, ніж вибори, та ширше, ніж депутатський значок. Питання у тому — заради чого. Заради нового вождя чи заради зміни політичної системи та побудови справжньої країни.
Система руйнується лише, якщо є бачення нової країни, а починається вона зі справжніх цінностей, які втілені у дію.
Найважливіша — це відповідальність. Відповідальність — це боляче. Бо вона передбачає дію. Дію часто дуже просту, як, наприклад, прибирання середовища, у якому ти живеш. Долучившись, наприклад, до кампанії «Зробимо Україну чистою!», ви закладете перший камінчик альтернативної політичної системи і зробите тріщину у теперішній. Тому що це свідчення, що вам не байдуже і що вам не потрібна влада для того, щоб самостійно «покращити» екологічну ситуацію.
Але складніші дії ведуть до довгострокових результатів. Наприклад, спроможність подарувати віру у час зневіри — профінансувати чийсь проект на Українській біржі благодійності або нову політичну силу — це натхнення іншим. Вождь боїться людей, які готові жертвувати та віддавати, бо сам до такого не спроможний. Вбивши вождя у собі — вб’ємо й у владі!
Солідарність — можливість закрити царя у Межигір’ї назавжди. Це змусити вождя системи втратити зв’язок. Солідарність — заявити, що мені не байдуже. Адже це значить, що, репресуючи одного, вони репресують усіх; крадучи в одного — він краде в усіх. У країні з’являються перші успішні акції прямої дії, які об’єднують різних людей, яких об’єднують спільні ідеї та різний соціальний статус.
Наприклад, активісти «відкрили» Київраду 7 лютого для громадян. Тобто, тепер у громади є можливість доступу на засідання ради, яку вони обрали. А такі локальні протести проти забудови, як на вулиці Івана Мазепи в Івано-Франківську, до яких доєднались не лише жителі прилеглих будинків, — приклад, що дія має успіх. Солідарність — це витратити 2 години свого часу і вийти на акцію за себе і за сусіда. Саме солідарність перемогла у Польщі, вона змінила комунізм на демократію.
Гідність — це шлях до україно-українського порозуміння. Порозуміння між Сход і Заходом, між багатими і бідними, між УПА та Радянською армією, між лівими та правами. Саме гідністю загоїли рани країни зі складною історією — вони її подолали. Це шлях до амністії капіталів та люстрації політики паралельно. Це шлях до прощення, що є чи не найвищою моральною чеснотою. Це гарантія того, що нові правила гри будуть встановлені людьми, а не політиками. Гідність передбачає повагу до іншої людини, лише тому що вона — громадянин, і тому, що має інші погляди. Цього боїться вождь, адже гідність не передбачає вождя, не передбачає однаковості. Гідність передбачає різноманіття, у якій і є сила.
Польська «Солідарність» перемогла не тому що намагалась змістити главу уряду Польщі Войцеха Ярузельського, а тому, що боролась проти комуністичної системи. А сербський «Опор!» у 2000 році боровся за демократизація, а не лише проти Слободана Мілошевича. Вони боролись проти цілої системи, яка кожного нового виборчого циклу могла боротись своїх клонів. Боротьба за цінності у дії, а не за вождів — це еліксир проти авторитаризму.
Нам треба забути про вождів — вбити їх у собі. Забути про вождів опозиційних і майбутніх, уявних та явних, а думати, що буде після повалення системи вождизму.М и повинні перестати думати про Віктора Януковича, а згадати про цінності. Треба думати, яку країну ми хочемо будувати, а не якого вождя коронувати. Забути про вождя та почати творити альтернативу — це означає вбити вождя у собі.
