Цей текст — суміш суб’єктивних рефлексій після LvivMediaForum. Це погляд не журналіста на ідеальну журналістику, не медійника — на справжні медіа як підприємництво та не медіа-експерта — на медіа-процеси. Цей — погляд, мабуть, романтичний і точно ідеалістичний, але що ще так яскраво може дати суспільству надію, як не медіа?
Для себе вивів «не ВАКівське» визначення журналістики — це щира правда про суспільство, якій довіряють.
На початку LMF Павло Шеремета, директор Київської школи економіки (KSE), намагався пояснити, що успішні медіа повинні викликати емоції та шукати інші аудиторії. Через емоції споживача можна ввести у контексти та спонукати до дій. Проковувати до рефлексій, а, отже, — і до нового досвіду. Тобто, якісні медіа повинні давати щось більше, ніж просто інформувати, — давати додаткову цінність, яка змусить аудиторії повертатись.
Якщо журналістика — щира, то вона — емоційна, а, значить, — справжня. Тепер для журналістів це важливо. Адам Міхнік часто у своєму виступі повторював, що, на відміну від політиків, за журналістів голосують щоранку з виходом свіжого номеру газети – купуючи його чи ні.
Успішні медіа та журналісти відрізняються, вони перетворюються на бренди. Дмитро Добродомов підмітив що, насправді, в Україні небагато журналістів-зірок. Це, на мою думку, свідчить, що немає ще достатньо великого запиту на авторську позицію. Журналістів з ім’ям можемо перелічити на пальцях двох рук, а для країни з 46-мільйонною аудиторією — це мізер. Як наслідок — зараз в українських ЗМІ мало власної позиції, інтелектуальності та спроможності не йти за громадською думкою, а — її формувати. У контексті цього Сергій Рахманін сказав, що для нього журналістика — це детектор почуттів та тренер для мізків. Дивлячись на більшість медіа, здається, що вони плутають форму зі змістом, почуття — з лицемірством та тренажер для мізків — зі зламаним верстаттом для друку грошей. Хоча, що, як не журналістика, є концентрованим виглядом настроїв суспільства?
На журналістику завжди має бути реакція. І тут ми розуміємо: щоб отримати цю реакцію, часто треба йти проти громадської думки. Роблячи просто кар’єру у журналістиці, далеко не зайдеш, бути не в тренді складно — доводиться багато чим жертвувати. Тому, за словами Сергія Рахманіна, журналістика — це місія, а не кар’єра. Адже, якщо ти відчуваєш, що реалізовуєш своє покликання, а не шукаєш статусу, легше писати те, що змінить statusquo у суспільстві. Виконувати свою місію можна лише щиро, а на щиру журналістику завжди є потреба. А я б ще й додав, що на щирість в Україні давно назрів попит, але поки ще — немає ринку.
Чи є в Україні якісна журналістика? Звичайно, що є. Але чи достатньо? Відповісти на це питання дуже легко. Просто варто згадати, чи багато читаємо щирих текстів із емоціями, які змушують нас думати та дають надію на зміни?
