Останнє слово для мазохістів

Мені перехопило дихання, коли ти узяв мене за руку. Нібито ненароком, але детально сплановано. Діалог давно чужих найближчих буде потім, років так за два. А поки я вбирала у себе оті краплини ніжності, які просто просочували моє серце.
Я люблю дорогу. Вона завжди приводила мене до тебе. І коли мені не вистачало чогось, я просто брала квиток і тікала від усього. Від усіх, крім тебе. Ти погано зі мною справлявся. Дати раду з таким вітром чи то ураганом емоцій, як я, справді важко. Ми — як дві течії, які находять одна на одну. Не знаю, що там утворюється, але ти частково змирився з моїм напрямком і навіть пробував бути синхронним. Та у мене надто швидкий темп. І зменшити його - то вже злочин проти себе. То крок до того, щоб побачити мене уже нещасливою. Я ж подам тобі руку, стрибаючи у водоспад, проте ти просто залишишся на суші. Тобі не потрібні емоції. Як і я справжня.
Протилежності притягуються. Але можуть бути разом лише тоді, коли вміють та хочуть іти на компроміси. Я часто жертвувала чимось заради того часу, проведеного з тобою. Ти ж просто вписував мене у свій незмінний графік. І залишався таким же, яким я тебе зустріла. От лише я не можу завжди бути юною 16-річною дівчинкою. А потім і ти став не таким — цинічним, байдужим і жорстоким. Це — перша ознака відсутності почуттів.
Телефонні дзвінки вкрай нерегулярні. Нам подобається обом грати у свої мазохістичні ігри. Страждаємо якось по черзі. По черзі то ще закохані, то холодні. То витягуємо залишки почуттів, то пресуємо їхні крихти. Але щоб однаково – то ніяк. То ніби відпустили одне одного, але роман таки не може бути завершеним, коли хтось страждає. Хто саме? Не знаю. Я щаслива і без тебе, а ти навчився жити з моєю відсутністю. От лише роман пишеться. Роман тривалістю в наші зустрічі. Тривалістю у спогади. Тривалістю в дорогу. Тривалістю в мої сльози. Тривалістю у... твої інші романи. І мій новий.