Якщо б мене запиталися про улюблене місто, я б не знала, що відповісти. Синдром вічної мандрівниці дається взнаки. Іноді доводячи мене чи то до роздратування, чи то до самовільного відчуття гармонії. Навіть чимось лякає чогось. Свій кінець світу я б із задоволенням розпочала у Франківську, випивши з найкращим другом молока з медом. Або ж ні, машина не пригодиться… Нехай то буде віскі з колою. Потім перебралася б до Львова, випила останню чашку кави, незадоволено буркнула і шмигнула по справжню каву до Ужгорода. На Корзо б зустріла з десяток знайомих. Когось у паніці, деяких – у метушні сказати комусь останні слова. А я б… Я б нікому нічого не говорила. Про свою любов важливим мені людям я нагадую постійно. Без приводу. І цікавлюся, чи все у них добре.
Напевно, є одна особливість: мене не обирають для дружби, обираю я. Якщо я раптом вирішу, що ця людина є для мене надважливою, то мимоволі моє ставлення до неї перекладається сторицею на мене. Про невзаємність я не переживаю. А ще я зовсім нікудишня подруга для дівчат. Хоча мені чомусь доводять протилежне. У мене є просто певна місія для обраних: з’являтися у найважчі моменти і зникати, коли все налагоджується.
Власне, я мало про що шкодую. Так, можна скаржитися на те, що я однолюб і мені важко закохатися. На те, що я надто справедлива і прямолінійна, зате ж не лицемірна. Імпульсивна. Чимало дрібниць. У багато чому безпосередня і навіть дитяча. Можу дозволити собі бути такою з деякими людьми. Немає шаблону, який би подобався усім. Особливо прискіпливі ненавидять мій рожевий лак на нігтиках.
Чи то постійне носіння взуття на шпильках. Критика корисна. Лише не з ненависті. Я ж не маю властивості когось ненавидіти.
Я ніколи нічого в чиємусь житті не руйнувала. В своєму – лише минуле, чим завдячую навіть не собі, а випадковому герою, який вирішив стати головним. І з яким я щороку зустрічатиму Кінець світу. Спочатку у Івано-Франківську, потім у Львові під Ратушею, гріючи в долонях маленький кактус. Далі в Ужгороді і Києві. Як на мене, непогана сімейна традиція…
