... Мені тоді було не більше 17. Традиційно щороку я з батьками ходила на Святвечір до рідної сестри мами мого батька, яку ми в сім”ї чомусь ніжно називали “тетою”, себто тіткою. Старенька вже давно перейшла сімдесятилітній рубіж. Своїх дітей не мала — з особистим життям не склалося. А тому приходу гостей завжди була рада. Часто розповідала про події, про які я могла прочитати лише на сторінках підручників історії: голодомор, війна... А на Святвечір завжди співала незнані більшості з нас пісні та колядки. Тривалий час мені то здавалося страшенно сумним і нецікавим, однак згодом почала записувати їх на диктофон. Звісно, у свої 17 мені вже було соромно колядувати, але тітка наполягала: все має бути по-справжньому. Колядників вона дуже любила. Завжди просила слухати, чи під вікном ніхто не колядує (а чи щедрує), бо вже поганенько чула — роки дали своє. На жаль, бабуся померла, диктофонні записи десь загубилися, а з ними — і частинка тієї незнаної мені історії. Різдвяної казки, яка все більше зникає рік за роком...
Я насправді завжди доволі скептично ставилася до тих людей, які пафосно і навіть напоказ твердили, що істинний українець має дотримуватися всіх традицій. І хоча з великим задоволенням носила і ношу вишивану сорочку, та якось спокійно реагую на незнання українських народних пісень. Точніше, реагувала. Напевно, щоб зрозуміти, що саме на тобі може завершитися безмежний ланцюжок традицій, які передавалися з діда-прадіда, треба таки дійсно відчути, що все, межа перетнута. Ще минулого року я з сумом спостерігала, як колядують двійко-трійко дітлахів. “Нічого, - подумалося, - випадковість. Наступного року все буде по-іншому, так, як у моїй пам”яті. Так, як у дитинстві”. А що у дитинстві? Я була єдиною дівчинкою на вулиці і зростала в компанії хлопців. Війни, пістолети, лазання по деревах — ось звичні розваги. Тоді я всіх переконувала, що нізащо не одягну спідниці... А на Різдво після вечері ми збиралися невеличким гуртом і йшли колядувати. Починали від сусідів, а завершували майже опівночі далеко-далеко від дому. Кожен співав свою колядку, у мене ж була улюбленою “ У полі, у полі стаєнька маленька...”. Біля будинків навіть черги утворювалися — охочих колядувати було чимало. Насправді, як багато хто любить говорити, гроші не були головними, адже давали тоді по 25 чи 50 копійок. На них багато не купиш. Коли комусь перепадала гривня, то вже дітлахи заздрісно дивилися — пощастило. Ми ж насправді просто відчували азарт і навіть обов”язок — поколядувати. Батьки лякали старшими хлопцями, які можуть відібрати гроші, але ні з ким такого не траплялося. Та і пускати колядувати не боялися — дітей багато, не страшно. За ті гроші ми купували солодощі чи милі дрібниці на кшталт “Щоденника для дівчат”.
Цього року я зі звичним задоволенням готувала кутю. Із тертим шоколадом, родзинками, медом, горіхами, ванільним цукром. Надворі вже зійшла перша зірка і ми збиралися сідати за стіл. Звісно, чекали колядників. Але ні за годину, ні за дві, ні за кілька ніхто не колядував. Відчинила двері — тихо. Лише собаки.
Наступного дня завітали дві “пастушки” ( так у нас називають вертеп). І жодного колядничка. Залишається лише реанімовувати шматочки пам’яті, розуміючи, що епоха ІТ-покоління таки перемагає...
