Знаєте, є такі моменти, які дійсно хочеться закарбувати назавжди. Тому я і люблю фотографувати більше, ніж писати.
Звичайна зустріч з кандидатом в народні депутати Юрієм Березою, командиром батальйону «Дніпро-1», в одному з сіл Коломийщини. Ця зустріч мала би завершитися як зазвичай — дякую, обирайте. Лише кандидат був незвичним — герой АТО. А якщо насправді, то герой російсько-української війни. Ви знаєте, а діти більш відверті, чистіші в своїх думках, діях. Ніхто не очікував що вони побіжать брати автограф у учасника війни. Бійця, який з першого дня на фронті.
Але зацікавило мене інше. Діти обступили Юрія. Вже давно пролунав дзвоник на урок, а дітей все більшало і більшало. Кожний з них хотів отримати якусь особливу настанову, написану на папері в клітинку чи щоденнику. І тут мою увагу привернула дівчина. Вона пурхала, мов метелик, з одного боку в інший, і все ніяк не могла протиснутися до Юрія. Її очі світилися. На її обличчі сяяла чарівна посмішка. В якусь мить вона прошмигнула до героя. Простягнула щоденник. Але, отримавши автограф, залишилася стояти біля Берези. Її оченята бігали. То на дітей, то на чоловіка в військовій формі.
Вона чогось чекала. Чекала, поки всі інші отримають бажане і залишать цього чоловіка в спокої. Вона переживала, що не встигне чогось зробити. Щось бентежило її. Вона спробувала щось спитати, але інші перебили її. Діти все протягували щоденники і голосили: «І мені, і мені підпишіть». Для неї кожна хвилина – вічність. Нарешті діти розійшлися. Кожен перечитував напуття, яке залишив їм їхній герой. Береза розвернувся і вже хотів йти.
— Почекай, Юра, ця дівчинка з Донбасу. Вона хоче тебе щось спитати, — зупинив я його.
Він повернувся до неї. Нахилився.
— Коли ми зможемо повернутися додому? — тремтячим голосом спитала запитала його.
— Додому в Донецьк?, — перепитав він.
— Так.
— Зараз там складна ситуація, — сказав він і замовчав. Береза перебирав в голові підходящі слова.
— Обов‘язково повернетесь. Ми зробимо це якнайскоріше, — продовжив він.
Але Юрій знав, що так скоро це не буде. Але він вірить в це.
Мине з п‘ятнадцять-двадцять років. Ці дітлахи виростуть, але будуть пам‘ятати цю та інші зустрічі з простими вояками російсько-української війни. Вони будуть пам‘ятати, тому що вони розбудують країну, яку ми не змогли.
