Вчимо із ненавистю і зневагою

Отримавши педагогічну  освіту, я жодного дня не пропрацювала в школі. І таких, як я, напевно, багато. Ну щось не склалося в мене з педагогікою, чи в неї зі мною. Чи це тому, що в  мене мама — вчителька, і мені з дитинства  набридли перевірка зошитів, педради, постійні розмови про учнів та різні предмети та відсутність матусі вдома саме тоді, коли вона мені була якнайбільше потрібна. Але вступила до педагогічного вишу. Так склалися обставини. Проте згодом вирішила — після закінчення — жодної школи. Це не для мене. Інколи думала, а може би варто спробувати? Але те, в що перетворилася наша середня освіта, з її насамперед керівництвом в особі міністра і те, що діється в школах, щоразу дають мені відповідь: ти добре зробила.
Укотре я переконалася у цьому, відвідавши один із навчальних закладів Івано-Франківська. Атмосфера напруги у стосунках між вчителями настільки була гнітючою, важкою, що флюїди сварок висіли в повітрі. Обсотували мене невидимими нитками. Десь із коридору долинали крики. Це старша за віком вчителька кричала на молоденьку. Я виглянула. Молода дівчина стояла, зіщулившись, і ледь не плакала. Ще інші педагоги навперебій доводили свою значимість та прихильність до директора. Страх, підлабузництво і нікчемність. Чи такими повинні бути наші школи? Від цього розболілася голова. Хоча всі навколо намагалися здаватися привітними. Але ці вчителі, на жаль, були поганими акторами.
Чомусь згадалися мої добрі  привітні вчителі, окремі викладачі, яким буду вдячна все життя. Ці люди випромінювали інтелігентність та кульуру. Були добрими. шляхетними, великими людьми, із ними могла говорити про все радитися у життєвих справах. Багато з них, на жаль покійні. Можливо, і тепер таких не бракує. І дуже добре, якби таких було якнайбільше. Та, на жаль, часто чую від своїх знайомих, друзів, із якими заприятелювала ще в університеті і які зараз працюють у школах, про те, що там діється. Диктатура і свавілля керівництва, загальна байдужість, озлобленість, тиха або й не дуже війна старшого покоління з молодшим. Сварки за кількість годин, у сільських школах часто прокльони та подекуди бійки. Постійні побори для вищого керівництва. Хоча кому, що і скільки дають, кожен сказати боїться.
Одні залякані, інші байдужі. Ще інші не витримують покидають школу, і не хочуть стикатися більше із цим брудом. А поза школою собі добре дають раду. Частина, на жаль, назавжди покидає країну. Проте залишаються у школі й справжні, віддані своїй справі вчителі, учні яких займають призові місця на олімпіадах. Вони тримаються. Мне жаліються, хоча й таким часто непереливки через заздрість колег. Проте, якби не такі вчителі, тоді б може варто було задуматися, чи взагалі варто віддавати дітей до школи. Як добре, що я не вчитель! Як зле, що обставини примушують мене це усвідомлювати, що знецінюється таке святе слово, адже Ісусові також казали Учитель.