Кілька останніх днів, на жаль, доводиться перебувати у лікарні, на денному стаціонарі. Щодня додому з медзакладу їжджу громадським доволі незручним транспортом. Скупчені на кількох метрах озлоблені безгрошів’ям, хворобами та безладом у країні люди часто в автобусі нарікають на життя.
В автобусах не бракує хворих та п’яниць. Чимало людей відверто кашляють та пчихають на сусідів. Не дбаючи ані про своє здоров’я ані про інших. Коли ж я зробила одному чоловікові, який кашляв на увесь автобус навіть не прикриваючись, зауваження, він, а згодом й інші пасажири зреагували бурхливо. Ще й нарікали, що так «говорити некультурно», вони «заплатили та їхатимуть куди їм треба і робитимуть, що заманеться», а я, коли боюся захворіти, можу пішки йти. радили їхати на таксі. Зробила би це з радістю, але не завжди маю на це гроші.
Згодом ще доволі молодий чоловік із страшенним запахом перегару почав чіплятися та просто викинув мене із сидіння. «Я не джентльмен, жіночко, тому сидітиму тут, бо стояти не хочеться. Водій на усі ці перипетії ніяк не реагував. Згодом сказав, що нічого п’яному не вдіє, бо боїться, що той у пориві гніву може і його побити (!!!!!). А на запитання, чому він хворих і п’яних до автобуса пускає, сказав, що везтиме всіх, хто заплатив. Інакше його родина без грошей залишиться.
Згодом сталося непередбачуване: на одній із зупинок автобуса неповносправний чоловік, зробив собі біля транспорту імпровізований туалет, демонструючи своє тіло пасажирам. Усі знову мовчки за ним спостерігали. Чоловік спокійно зайшов, принісши знадвору бридкий запах. «Йому ж також потрібно їхати»,—знову оправдовувався водій.
За автобуса я вийшла змучена, ображена та просякнута смородом. Після цього мене ще довго заспокоювали друзі, переконуючи, що це просто один із неприємних випадків з життя. Але, на жаль, такі реалії сьогодення. Чомусь подумалося, що було би, якби в такій ситуації опинилися іноземні гості, яких у нашому краї не бракує і які незнайомі з таким хамством. Ймовірно, така подорож стали би для них шоком багато років.