Знову неспокійно на Близькому Сході, й не приведи Господь, конфлікт переросте у нову повнозасяжну війну. Реакція у світі — неоднозначна, але тішить те, що все більше людей, зокрема, й у нас, в Україні, бачать і розуміють, що рацію має Ізраїль, адже скільки можна на догоду фарисейству й лицемірству багато кого на Заході лише спостерігати, як терористи Хамасу та їм подібні просто засипають ракетами житлові масиви Півдня країни (віднедавна — і центру) і позбавляють маленьку, горду демократичну країну права на існування.
Ізраїль — невелика країна на Близькому Сході, острівець цивілізованості й демократії у тамтешньому реґіоні може багато у чому слугувати прикладом. У ворожому оточенні, у постійних збройних конфліктах, євреї, які так довго виборювали відновлення своєї держави, за неповних 65 років збудували процвітаючу країну з високо розвинутою економікою, де найвищою цінністю є життя і безпека кожного окремого громадянина.
Історія народу Ізраїлю надихала не раз українських письменників. Згадаймо хоча б Франкового «Мойсея». А Лесине «І ти колись боролась, мов Ізраїль».
Та от не всім чомусь це подобається. Бо так іще живучі старі стереотипи про отих «ворожих людству жидів», про те, що держава їхня «аґресор» тощо. Звичайнісінькі антисемітські міти. Хоча дивно це для країн, де щонеділі громадяни моляться Христові. Свого часу перший Президент незалежної Чехословаччини Томаш Масарик сказав: «Той, хто вважає Ісуса Христа своїм володарем, не має права бути антисемітом». Та от чимало західних лідерів сповідують інші погляди та й узагалі у політиці застосовують подвійні стандарти.
А може річ у тім, про що у «Роздумах з єврейського питання» писав Жан Поль Сартр: «Антисеміт не любить єврея за те, що він єврей, а демократ за те, що не відмовляється зі свого єврейства»?...
Ось і потурають, фінансують так активно західні країни так звану Палестинську автономію і Організацію Визволення (від кого цікаво?) Палестини й що разу, як виникає конфлікт, разом з проісламською ООН та її Радбезом і численними антиізраїльськими комісіями засуджують Державу Ізраїль і вимагають зупинити «агресію». Хоча потім нерідко для всіх стає очевидно, що не варто було цього робити, адже це тільки сприяє поширенню тероризму, про необхідність боротьби з яким постійно говорять ті, хто фактично йому сприяє. Ким виплекана «Аль Каїда», хто повинен у тому, що однією з найбільших загроз для світового співтовариства став Іран з його неадекватним фашистом Ахмадінеджадом?... Ащо коїться в М’янмарі, Північній Кореї, Судані?!.
1977 рік — Кемп Девід, 1993 — угоди в Осло. І території Ізраїль віддав, і права автономії Палестині надав, і з Лівану вийшов (не дали до Бейруту дійти, тож, тепер і там — вогнище небезпеки не лише для реґіону) і що, конфлікти припинилися? Аж ніяк. І ось тепер — нова війна. Гинуть мирні люди, діти. Чому, заради чого? А війна — це завжди страшно. Ось як пише саме про війну на Близькому сході ізраїльський поет Пьотр Давидов( цитую мовою ориґіналу):
ЦВЕТ ВОЙНЫ — КРАСНЫЙ! — “ЦЕВА АДОМ”!
Вам приходилось слышать крик сирен?
Не тех, в кино, что манят всех любовью...
А вой сирен, который с кровью, с болью,
Когда не защищает хрупкость стен.
Война не в телевизоре — вокруг.
Закрыто все.
Работают больницы.
Заплаканные раненные лица.
И новых взрывов сумасшедший звук!
Проснуться и узнать — идет война!
В каком-то доме обвались стены...
И эти постоянные сирены
В конце концов, сведут людей с ума!
В Израиле война имеет цвет:
“Адом” в иврите означает — “красный”
И кажется — уже спасенья нет,
Когда ракеты в близости опасной!
Огромный город — посреди страны,
Ты раньше жил, не ведая печали.
И жители веселые не знали,
Не чувствовали ужасов войны!
Возьмите всё, за тишину взамен!
Закройте это небо голубое!
Спасите город, ставший полем боя...
И прекратите этот вой сирен!!!
Проклятая и вечная война!
Когда же ты закончиться должна?!
Нинішні події на кордоні з сектором Ґази про багато що змушують замислитися. Відомий американський політолог, телеведучий, лектор, автор багатьох статей Денніс Прейґер, наприклад, запитує, чи це дійсно це найскладніший у нинішньому світі конфлікт, і стверджує, що насправді описати і пояснити ситуацію дуже просто, хоча сам конфлікт украй важко розв’язати.
Річ у тім, що Ізраїль і сам хоче існувати, і визнає право палестинців на створення держави. Тим не менше, палестинці, а також інші мусульманські країни та араби не визнають права єврейської Держави на її існування. Усі опитування громадської думки свідчать, що більшість палестинців не хочуть Ізраїльської держави й не вірять, що є підстави для її існування в цьому реґіоні, що вона повинно бути на мапі світу.
Так було від 1948 року, коли ці терени залишили британські війська й ООН встановила кордон. Палестину було поділено на єврейську та арабську половини. Євреї з цим погодилися, араби — ні. Сталося це тоді, коли було оголошено: сім арабських країн атакували єврейську державу з метою повного знищення.
Та на превелике загальне диво маленька держава витримала, вистояла, вижила. Це все, що трапилося.
Проте сталося знову тоді, коли єгипетський диктатор Гамаль Абдель Насер, фашист із зіркою Героя СССР, заявив про намір повного знищення Держави Ізраїль. До цього приєдналися Сирія та Йорданія. Однак Ізраїль наніс превентивний удар і вижив. Таким чином, і саме таким, Ізраїль узяв під свою юрисдикцію Західне узбережжя Йордану, де завше мешкало чимало палестинців.
Війна завершилася 1967-го року. Що вчинили араби? Вони прийшли до Судану й голосно заявили: «Ні — миру, ні перемовинам, ні визнанню». Що мав робити в умовах цих знаменитих «ні» Ізраїль? Він укладає угоду про передачу Синайського півострова, котрий за територією більше нинішнього Ізраїлю, разом з усією нафтою, Єгиптові. Зроблено це було в обмін на перемир’я.
Ізраїль, котрий завше підтримуватиме мир, віддає територію заради миру.
Часто наші колеги з Західних ЗМІ дезінформують світову громадськість, а то й просто брешуть. Останнім часом неодноразово «вляпалась» у таке колись шанована не лише мною BBC.
Та от чи є реальне прагнення миру з боку ворогів Ізраїлю? Вони ж в кожній радіо- і телепердачі в палестинському реґіоні говорять про те, як євреї мають бути вбитими, і як Аллах хоче бачити євреїв убитими. Це типові телпередачі Палестинського ТБ. До яких додалися сьогодні заклики до вбивства євреїв і повного знищення їхньої держави у соціальних мережах в Інтернеті.
Ось власне саме тому, як стверджує Денніс Прейґер, не важко пояснити конфлікт на Близькому Сході. Одна із сторін бажає смерті іншій. Про це свідчить девіз фашистсько-терористичного Хамасу: «Ми любимо смерть так, як євреї люблять життя».
Як тоді мав би підтримувати мир багатосраждальний Ізріїль, коли люди вірять у те, що озвучує Хамас?..
Є ще одна проблема, якої ніхто майже ніколи не торкається. Нині всі говорять про палестинську державу. Цікаво, чому не йшлося про це, коли палестинці жили під управлінням Йорданії? Та тому, що правда полягає в тім, що про Палестину почали говорити лише тоді, коли частина палестинців потрапила під юрисдикцію Ізраїлю, тому що завше це було способом знищити єврейську Державу Ізраїль.
До речі, ось тут не зайве знову поговорити про подвійнй стандарти. Були по другій світовій війні дві Німеччини. Добре це? Звісно, ні. І їх таки вдалося об»єднати. Та от за якийсь час у на території колишньої Юґославії, що теж не без зовнішннього втручання розпалася, створюють другу Албанію. Маю на увазі анклав Косово, який уже став міною сповільненої дії під – даруйте – дупою Європи.
Тепер маємо подібний приклад – другу державу для палестинців, адже всім відомо, що більшість населення Йорданїї складають саме палестинці. До речі, сьогодні, Королівство Йорданія має непогані стосунки з своїм сусідом Ізраїлем (хоча.звісно, це – ситуація непевна), великий відсоток текстильного виробництва Ізраїлю перенесено до цієї країни, що йорданцям вигідноекономічно, є й інші спільні інтереси. А що сектор Гази та Західний Берег? Це, по-перше, не один анклав, а два. І серед населення переважають бойовики Хамасу та інщих терористичних угруповань, організовані злочинні групи (саме на території Палестини базуються найбільші в реґіоні спілки автовикрадачів), тощо. Промисловості нема, гроші, котрі надходять з-за кордону, розкрадає вщент корумповане керівництво так званої «автономії». Й не виключено, що уряд Абу Мазена таки буде скинуто, що, звісно, теж стане позитивним моментом у розв»язанні нинішньої не простої ситуації. А протести проти палестинської верхівки уже почалися…
Коли ж говорити про єврейську Державу, то це власне Ізраїль. Є чимало арабських країн, радше країн, де говорять арабською, адже арабськими можна вважати тільки держави Аравійського півострову.
А єврейська держава; одна, і розмір її — як площа Сальвадору або американського штату Нью-Джерсі. Тому дивною і дещо ірраціональною виглядає стурбованість цією гуманною демократичною країною. Денніс Прейґер, скажімо, каже: «Якби марсіани прилетіли на Землю та відвідали ООН або почитали ґазети чи переглянули теленовини, вони б подумали, що ізраїль — найбільша проблема в світі».
Хоча полягає проблема в дещо іншому. Що буде, якщо завтра Ізраїль складе зброю? Що станеться, якщо араби скажуть: «Ми більше не воюємо?»
У першому випадку — негайно буде зруйновано Державу Ізраїль і массово винищено її євреїв. В іншому випадку мир настав би найближчого тижня.
Варто нагадати, що в цьому реґіоні ніколи не було держави, яка б мала назву Палестина, й не була б єврейською…
Сьогодні Ізраїль бореться за право на існування, і продовжує жити. Жити як вільна та демократична держава. Бо хіба це не демократія, коли щороку повертає Ізраїль Палестині мільйони доларів податків, отриманих з тієїї невеликої кількості палестинців, котрі працюють на території Ізраїлю? Хіба це не демократія що в школах єврейської держави вивчають арабську? Що живуть тут,окрім євреїв, араби (котрі не завше толерантно ставляться до країни, громадянами якої є), друзи, вірмени, росіяни, черкеси тощо, і всі вони знаходяться під захистом держави. Що депутатами Кнесету є представників тих арабських кіл, котрі заперечують право на існування єврейської держави?
Важко сьогодні ізраїльтянам, серед котрих у багатьох з нас — родичі, друзі, однокласники. Думками ми з ними й віримо, що тероризм буде подолано, війні покладено край.
Хоча до остаточного миру шлях буде довгим і непростим. Бо, як сказала свого часу велика леґендарна Ґолда Меїр: «Мир настане тоді, коли вони любитимуть своїх дітей більше, ніж ненавидять нас». Промовисті слова, адже й справді «Не можна любити своє з ненависті до чужого». Збагнути, усвідомити це мав би кожен, в тому числі й ксенофоби з нашої нової парламентскої партії, котрі, до речі, не підтримують Ізраїль у його справделивій боротьбі за право на існування.
Ми ж молитимемось за те, щоб якнайскорше припинилося протистояння на Святій Обіцяній Землі.