Починаю писати й раптом лапаю себе на думці, що шановний читач «Вікон» може подумати, що автор блоґу, так люб’язно наданого мені редактором Оксаною Гузинець-Мудрик, «зациклився» й більше ні про що писати або не хоче або не може. Насправді ж все не так. Збирався таки взятися за іншу тему, та от обставини, тексти, які то тут. То там читаєш, деякі події просто змушують повернутися до теми міжлюдських і міжнаціональних стосунків, питань ксено- та юдофобії.
Ось, наприклад, багато медій повідомляють: «Проведений Міністерством юстиції України аналіз не виявив норм, якими б заборонялося вживання слів “жид”, “жиди” чи “жидівка”. Але Мін’юст нагадує про недопустимість дискримінації». Так, норм ніби й нема, однак уже в цьому окресленні, яке несприймають євреї,—вже є момент і образи і дискримінації. Цікаво, чи заслуженому правникові Лавриновичеві сподобалось, якби його почали називати «малоросом» чи «хохлом»? Гадаю, обуренню колишнього демократа не було би меж... Відповідь головних юристів змушує поставити ще одне питання: а «нігер», «ара», «чурка», «кацапня», «чорножопий»,—ці слова від нині теж не є образою?
Взагалі ми живемо у якомусь викривленому світі, та ще й такому, в якому надто нездоровою є і суспільна свідомість, і свідомість багатьох наших громадян. Не говоритиму про свободівців – з ними все ясно, як і з комуністами. Шкода лише, що тепер оці політсили доповнюють одна одну в парламенті. Та от, приміром, уже й у партії влади почали мітичних «жидо-масонів» розшукувати (Олена Бондаренко), а ще значна частина суспільства справді «стурбована» протестами євреїв з приводу й самого слова «жид» і того, що почастішали пошуки ворога і сам особі «ворожих жидів». Їоча питання можна дуже легко зняти: вилучити зі вжику ті окреслення на ознаку етнічної приналежності, котрі можуть образити. Й це стосується не лише українців українського походження. Ось що з цього приводу каже відомий поет, есеїст і публіцист Василь Махно, котрого аж ніяк не звинуватити в належності до «жидівської змови»: «Якщо існує українська державність, то вона відповідальна за все: за історичний спадок, за мову, за правопис, за ставлення до національних меншин, за усвідомлення свого місця на мапі Європи та світу. В стосунку до євреїв ми маємо задавнену проблему, яку несміло починають дискутувати сьогодні, але котра мусіла б розгорнутися у ширшу розмову, щоби обговорити і складні моменти українсько-єврейських стосунків протягом століть, а водночас наголосити на багатьох позитивах нашого спільного життя. У спадок Україні дісталася не лише велика і рвана історія, але й не менші стереотипи та міфологеми. Усвідомлення цього, як на мене, мусить визначити глибину питань, котрі ми мусимо поставити самі собі, а також відповісти на них. Затягуючи із відповіддю – ми помножуємо будувати глуху стіну недомовленості».
Найприкріше те, що мало хто в нас уголос говорить про проблему, а вона таки є. Тому так посилилися в донедавна ще достатньо толерантній країні ксенофобські настрої. І це вже починає турбувати Європу, до якої – принаймні декларативно – так прагне наша країні.
І ось тут доречним буде навести своєчасні, тверезо написані, мудрі й виважені роздуми журналістки, письменниці та перекладача Світлани Пиркало, видруковані нещодавно на сайті Gazeta.ua:
Хохли і їхні жиди
Коли знову спалахує дискусія на тему, як правильно казати – євреї чи жиди, – мене розбирає бажання поговорити про патріотизм. Зараз усе поясню.
Мені завжди хотілося книжки, що показувала б ту Україну, в яку я хочу одного дня повернутися. Хочу читати про націю, яка складається з усіх своїх громадян; про націю людей, які хоч часом люблять ближнього. Скільки вже я перечитала книжок, де всі хороші персонажі говорять українською, погані – російською чи суржиком, а євреї ніби й не те щоб геть усі лихі, але завжди підкреслено, що таки євреї, а тому від них можна всього чекати.
І ось нарешті почала з’являтися література, яку мені хочеться пропагувати за кордоном. Це книжки про Україну, де живуть люди, а не лише борються ідеї. “Ворошиловград” Сергія Жадана – один такий приклад. Цього року їх два: “Танго Смерті” Юрія Винничука і “Біографія випадкового чуда” Тані Малярчук.
Героїня Малярчук насмілилася полюбити виховательку-росіянку, стати на захист бездомних псів і скалічених бездушною системою інвалідів.
Винничук же вперше в сучасній українській літературі написав про Голокост. Мені здається трохи дикою ця фраза. Як це так? Голокост в Україні – це ж картина втіленого зла на Землі. Як це так, що роман про нього від українського письменника з’являється тільки 2012 року?
Реалії роману “Танго смерті” – львівська тюрма на Лонцького, єврейське гетто, барвисте й шумне життя багатоетнічного, але єдиного Львова, концтабори – цього всього просто опукло бракувало досі в українській літературі. Я була в тій тюрмі, спілкувалася з вижилим українським націоналістом, який розповідав мені про те, що там відбувалося з євреями, сивіла від однієї думки й гостро шкодувала, що не маю достатнього таланту для цієї теми. Винничук її не злякався. Його довоєнні жиди й повоєнні євреї – усі вони львів’яни й українці – воскресли з тіней і відродили для мене Україну, понищену Гітлером і Сталіном.
Аж ось до теми дісталася й партія “Свобода”. Її представник Ігор Мірошниченко заявив на Facebook, що американська акторка Міла Куніс є не українкою, а жидівкою, ще й не відгукується позитивно про країну, де народилася. (Тут можна подивитися по-іншому і сказати: не відгукується позитивно про країну, де живе Ігор Мірошниченко). І загомоніло по всій Україні. “Свободівець” Олександр Аронець почав розповідати, що як тільки почнемо казати “жид”, то наблизимося до Європи, де всі кажуть “жид”. Бо ж кожному лінгвісту зрозуміло, що Європу Європою робить саме слово “жид”, більше ми нічим не відрізняємося.
То я хочу розповісти оцьому товаришу Аронцю, що нас наблизить до Європи. Нас наблизить до неї бажання захистити своїх співгромадян від ідіотських образ, під якими ховається лише гостре почуття власної меншовартості. Нас наблизить розуміння того, що націю не збудуєш з Аронця. І жодній Європі нафіг не потрібна країна, в якій чортова дюжина русявих, м’язистих і україномовних в одностроях якоїсь неприємної армії обзивають усіх інших жидами, кацапами, підарасами й чорножопими. Із кожним словом трохи вбиваючи навколо гуманність, без якої ніколи не побудувати справжню націю.
Одного дня Україна Тягнибока-Табачника – а для мене вони явища одного філософського порядку – відійде в минуле. І нарешті з’явиться Україна, в якій ненависть до ближніх і зневага до їхніх страждань не будуть основою вірувань та партійної приналежності, справжні патріоти бачитимуть Голокост як трагедію українського народу, а Юрій Андрухович знову покохає російськомовних жінок. Ось тоді ми й станемо ближчі до Європи».