За всі роки Незалежности влада України ніяк остататочно не вирішить, куди має йти країни, з ким має бути разом. Що за часів Кучми, що – особливо – тепер наші керманичі» хочуть бути і там, і тут – і з путінською Росією, і з Европою. Але так не буває – трохи вагітним бути не можна. Добре, що хоть на разі візит Ґаранта до Москви скасовано.
Цікаво, що про наше місце в Еропі більше говорять на Заході – ті політики й громадські діячі, котрі справді є друзями нашої країни й підтримують евроінтеґраційнй тенеденції. А ми самі далі коливаємось, як отой маятник, хоча який тут вибір – живемо ж в Европі й Евразійські чи митні союзи нам ні до чого. Про все це подумав, коли перечитував інавґураційну промову польського політика та громадського діяча Збіґнєва Войцеховського, котру він виголосив у листопадовому Дрогобичі, коли отримува звання почесного доктора тамтешньої учельні. Не з усім у Войцеховського можна погодитися, але з основною думкою — беззаперечно, так: місце України — в спільному европейському домі.
Унія народів – майбутнє Європи
(від Люблінської та Гадяцької Унії до Унії Європейської)
«Рівні з рівними, вільні з вільними».
Ця засада лягла в основу укладеного 1 липня 1569 р. трактату Люблінської Унії в моєму місті Любліні. Федераційні та інтеграційні ідеї, які панували в тодішній Центрально-Східній Європі, мали тісний зв’язок з існуючою політичною, мілітарною і релігійною ситуацією. У результаті унії постала держава під назвою Річ Посполита обох народів, яка була федерацією, складеною з двох рівних елементів: корони і Великого Князівства Литовського, зі спільним монархом, гербом, сеймом, валютою, зовнішньою та оборонною політикою.
Люблінська Унія затвердила постання потужної (що нараховувала майже 1 млн. км²) нової держави в Центрально-Cхідній Європі, яка могла успішно протистояти московській експансії зі Сходу, шведській – з півночі і турецько-татарській – з Півдня. Ватро, однак, пам’ятати, що Унія Обох народів фактично була унією чотирьох народів: польщі, Литви, Білорусі та русі (тобто України).
Надзвичайно важливим і часто вирішальним чинником сприйняття сфедералізування вище названих народів з Короною, була панівна в Речі Посполитій релігійна толеранція, законодавчо гарантована від 1573 року. У містах сусідили між собою костьоли, збори, синагоги і церкви. Це було можливим, оскільки Акт Варшавської Конфедерації проголошував безумовний і вічний мир поміж усіма віровизнаннями: «а шляхті, міщанам королівським та іншим людям вільним гарантовано повну рівноправність, незалежно від визнання, в праві публічному і приватному». Цей документ вважається початком законодавчо гарантованої релігійної толеранції в усій тогочасній Європі. Це твердження заслуговує на окремий виклад, ба, навіть на великий симпозіум, який показав би, що попри все, можна було мирно жити поміж собою визнавцям різних релігій. Варто звернути увагу на ще один, дуже важливий наслідок Люблінської унії. Щораз більше дослідники цього періоду вважають, що поєднання на Люблінському сеймі 1569 р. з Короною Волині, Брацлавщини та Київщини розпочало виразний процес утвердження національної української свідомості. Єжи Боженський пише: «Люблінська Унія була поворотним пунктом в історії України..., несучи нові громадянські і політичні ідеї та творячи нові умови розвитку локального патріотизму в інкорпорованих воєводствах.
Люблінська Унія допомогла створити світську суспільність, культурно-політичну спільноту, необхідну для сформування національної свідомості. Таке суспільство первісно розвинулось в межах руського шляхетського стану, щоб поширитись з часом на козаків через старшину, яка походила із шляхти... Таким чином, в реакції на різноманітні виклики і кризи, спричинені Люблінською Унією, виникли міцні підоснови української національної свідомості».
Наталя Яковенко підкреслює, що ідея Русі «як третього елемента Речі Посполитої Обох Народів» визрівала і була сформульована близько 1620 р. Отже, Річ Посполита була передусім утворенням громадянського суспільства, – різномовного, різнорелігійного, різнонаціонального, – котре вміло переламати величезні перешкоди і знайти остаточне корисне розв’язання. Бо все-таки, що не кажімо, Люблінська Унія в тогочасній Європі стала зразком політичного і релігійного компромісу, що зумовило її стабільність і багатовікове тривання.
Юліуш Бардах каже, що свою надзвичайність вона забезпечила собі «через час тривання – чотири століття, а в суспільній свідомості значно довше – аж до кін. ХІХ ст. … Сьогодні історія Унії є спільною спадщиною поляків, литовців, білорусів і українців. З плином часу оцінки стають щораз зваженішими і в історіографії народів, які наголошували донедавна на критичному до неї ставленні. Сьогодні вже переважає об’єктивізм, котрий зауважує в процесах співіснування та інкультурації тодішніх «політичних народів» елементи, істотні для ідентичності сучасних народів, які будують або зміцнюють власні суверенні держави. І хоч часом будуть з’являтися різниці, (…) – інша перспектива бачиться з Вавелю чи Надвіслянських валів у Варшаві, інша із Замкової гори у Вільні, а ще інша з високого Дніпровського берега в Києві чи з церковних веж Мінська і Вітебська, щораз більше є зближених оцінок».
На моє переконання, Оскар Галецький і Станіслав Кутшеба висунули слушну тезу, що Унія, творячи федеративну державу, з багатьох причин не була закінченою. Забракло третього сильного її елемента, яким повинна була стати Русь. Спробу виправлення цієї великої помилки зроблено в акті Гадяцької Унії 16 вересня 1658 р. у Гадячі. Вона передбачала перетворення Речі Посполитої Обох Народів на унію трьох рівноцінних юридичних елементів: Корони, Великого Князівства Литовського і Князівства Руського .
Мала постати Річ Посполита трьох Народів. Але не постала. Натомість Єжи Клочовський підкреслює, що «Унія в Гадячі в 1658 р. (якої я був би прихильником, якби зреалізувалася) була логічним наслідком еволюції, яка так виразно намічалася в І пол. ХVІІ ст., а її запізнення і остаточний крах мали особливе значення для долі Речі Посполитої, сформованої на Люблінському сеймі 1569 р., яка не була вчасно перетворена і зреформована».
Нелегко відповісти на питання, чому так сталося. Річ Посполита XVII ст. постала перед такими проблемами, яких і в ХХ ст. ще не навчились вирішувати. За Павлом Ясеницею скажу, що «ішлося про знаходження способу дружнього співжиття трьох великих народів у межах однієї держави. В добу станового ладу треба було шукати формулу рівноправного побутування для надзвичайно різнорідної трійці».
Коли сьогодні розгортаємо віковий документ гадяцької унії і читаємо там: «Пакти Гадяцькі автентичні, 16 септембрія постановлені. В ім’я Бога амінь. На вічну пам’ять тим, хто зараз і потім буде завжди», то знаємо, що це скеровано до нас, нащадків тих, хто уклав цю унію. І далі: «Дай, Боже, щасливого і довгого закінчення» (цієї справи, зрозуміло), розуміємо, наскільки важливим є те зітхання під кнець преамбули, оскільки воно одне з цілого трактату залишилося актуальним донині як заповіт минулих віків.
Аналізуючи постанови гадяцької унії, важко не піддатися враженню, що вони сьогодні звучать як вступний трактат до «Центрально-Європейської Унії» або НАТО.
Якби Унія Речі Посполитої Трьох Народів увійшла в життя, ми б знали сьогодні іншу історію Європи пізнього середньовіччя і, можливо, всього новітнього часу, смію стверджувати, що також і сучасності. Я переконаний, що Польща, Україна і Литва, як і Білорусь не пережили б таких великих трагедій, пов’язаних з поділами, втраченою свободою чи, зрештою, трагедією воєн. Ми були б сильною федеративною потугою у Центрально- Східній Європі, де права і свободи, обов’язки та заборони стосувалися б однаково усіх сфедералізованих держав і народів. Історія – як земна куля, як пори року: любить повторюватися, тому прошу Обидва Великі Народи, нас, поляків, і Вас, Брати Українці: Робімо добрий вибір для майбутніх поколінь в Польщі і Україні.
Європейська Унія не є ідеальною пропозицією для України і Польщі, але на сьогодні є добрим, мудрим і найкращим вибором. Підтвердженням наведених тез хай буде цитата зі знаної промови Волинського каштеляна Станіслава Казимира Беньовського, проголошеної перед козацькою радою під час підписання Гадяцької унії: «Змилосердився Бог над нашим милим краєм, Польщею і Руссю, пом’якшив серця Ваші і наші, щоб ми, ударивши себе в груди, гріх наш визнали і одне одному пробачили… Вже зараз Ви спробували свободи польської і московської, скуштували смаку волі і неволі. Ви казали: «погані поляки», тепер мусите визнати: «гірші москалі».
З нагоди 350-ї річниці Гадяцької Унії, у Варшаві, 1 жовтня 2008 р. надзвичайний і повноважний посол України Олександр Моцик, між іншим, сказав: «350 років тому, в Гадячі, біля Полтави, укладено договір між Річчю Посполитою Обох Народів і Гетьманщиною, яка мала, опинитися в складі Речі Посполитої, як Велике Князівство Руське. Попри те, що ця справа не вдалась, вона мала надзвичайно велике значення в історії, в широкому трактуванні українців, поляків і литовців. То хіба ж сьогодні не можемо назвати цей акт «Провесінню сучасної Європи» – сучасного дому багатьох європейських народів, до якого прямує Україна?».
Європейська Унія чекає на Україну, то чи Україна швидко або чи й взагалі увійде до спільноти держав і народів Європи, залежить передусім від самої України, тобто державного керівництва і народу українського.
Українські еліти в краю і за кордоном, зокрема, еліти наукові, інтелектуальні, є особливо відповідальними за долю свого народу і держави в майбутньому. Польща вже проклала дорогу до Унії і тримає там місце для своїх братів-слов’ян, українців. Як і п’ять століть тому, так і тепер Москва незадоволена інтеграцією України з Північно-Атлантичним союзом, що, на щастя, відбулося, і промивистим виразом чого є міжнародні миротворчі місії (хоч вони не завжди є лише миротворчі), а також утворенням, між іншим, в Любліні, моєму місті, багатонаціональної бригади, що складається з військ Польщі, України та Литви, під командуванням вищеназваних держав, яке змінюється на принципах ротації. Основні засади, що пропонує і забезпечує Унія для держав-членів, це: національна безпека, співучасть у суспільному та господарському розвитку, а також охорона прав, свобод та інтересів усіх мешканців спільноти. Попри панівні твердження, належність до Європейської унії не перебуває в суперечності з культивуванням національної традиції, історії та культури.
Від 1 травня 2004 р. Польща є повноправним членом Європейської Унії. Вступ Польщі до Європейської Унії відкрив перед поляками нові перспективи. Завдяки цьому членству ми отримали багато корисного, між іншим, вступ до Шенгенської угоди. Ця домовленність спричинила те, що громадяни Польщі перетинають кордони держав-членів Шенгенської угоди без прикордонного та митного контролю.
Щороку все нові члени Європейської унії відкривають свої ринки праці для громадян інших держав. Однією з головних переваг членства в Європейській спільноті є можливість швидкого господарчого розвитку, між іншим, через отримання фондів з Європейської Унії та свободи переміщення товарів, послуг, праці і капіталу. Серед господарчих переваг належить згадати про шанси розвитку польського села, тобто гарантування селянам безпосередніх доплат до сільськогосподарської продукції та допомога в реалізації програм реструктуризації і модернізації сільських територій.
Значною підтримкою для польського народного господарства є унійні доплати до інвестиційних проектів, призначених для розвитку бідних і відсталих теренів Польщі. Вони переважно пов’язані з розбудовою місцевої інфраструктури, – транспортної, енергетичної, – підтримують охорону природнього середовища, створюють нові місця праці. Завдяки структуральним фондам, польське народне господарство стало конкурентним на європейських ринках.
Однією із засадничих економічних переваг, що їх здобула Польща після вступу до Унії, було посилення енергетичної безпеки. Європейська Унія, у своїх планах розвитку енергетичної політики взяла до уваги голос Польщі, яка звертає увагу на небезпеку з боку Росії, котра погрожує припиненням поставок своєї енергетичної сировини.
Варто також зазначити, що окрім вище названих користей, отримуємо також величезну підтримку в справах суспільно-науково-культурних. Тут в Дрогобицькому університеті належить особливо підкреслити, що Унія має величезні заслуги в дофінансуванні польської науки через різноманітні програми активізації процесів наукового обміну молоді і студентів, наприклад «Сократес», «Леонардо», «Молодь», «Культура-2000». Польські науковці беруть дуже активну участь в – унійних наукових проектах, особливо в програмах дослідження та розвитку, що, безсумнівно, має великий вплив на нові можливості навчання і професійного вдосконалення.
Долучення до Європейського дослідницького розвитку, польських науково-дослідних осередків, спричинило те, що вони отримали фінансування з унійних фондів для дослідження і розвитку. Варто також зазначити, що вони отримали, власне кажучи, необмежений доступ до найновішої дослідницької інфраструктури та сучасних дослідницьких технологій. Яскравим прикладом на підтвердження вище сказаного є дофінансування науково-дидактичної бази в Любліні на суму близько 200 млн. євро, протягом останніх кількох років.
За останні сім років після вступу Польщі до Європейської Унії ми отримали надзвичайно багато економічних, господарчих, наукових, суспільних, туристично-рекреаційних користей. Польща стала поважним членом не лише Європейської Унії, але й Європи та світу.
Оскільки я є учасником діалогу, – але діалогу, базованого на правді, – ініціатором і засновником товариства «Спільне коріння», яке діє вже кільканадцять років, а тепер створюваної (сподіваюсь) великої справи Східної Фундації імені Богдана Осадчука, головним завданням якої буде діяльність у справі діалогу, поєднання і співпраці між нашими братніми народами, то має пошанування Вас, змушує мене висловити певні побоювання, які переживали і поляки перед вступом до Європейської Унії.
Це побоювання втрати суверенності і національної ідентичності. Надалі також економічна залежність від Європейської Унії, небезпека банкрутства великих державних підприємств, для котрих єдиним шансом вижити є їхня генеральна реструктуризація, можливість втрати землі, обмеження компетенції (Унія перебирає на себе частину компетенцій в сфері господарської політики), зростання безробіття, страх перед конкуренцією західних фірм.
Розумію, що на Вас чекає ще дуже багато дебатів перед остаточним рішенням про вступ до Європейської Унії, але час вирішувати не буде тривати вічно.
Погоджуюсь з Єжи Клочовським, який написав: «Сьогодні в усій Європі надзвичайно сильні інтеграційні тенденції; дебати над формулою Європейської Унії і місцем у ній держав, народів, спільнот локальних і регіональних, філософія допомоги – це все Унія прийняла офіційно, як організаційні засади суспільно-політичного життя». Це все вимагає з особливою увагою придивитися до європейських досвіду і традицій, які готують нову Європу ХХІ ст. В такій перспективі Люблінська Унія є одним з важливих набутків , по суті надзвичайно-європейських, про які забуто в сучасній Європі, але надзвичайно вартих, щоб пригадати, включаючи сильні і слабкі сторони».
