Нерідко ми боїмося відвертих слів, уникаємо компліментів, навіть друзям нечасто говоримо те, на що вони справедливо заслуговують. Бо ж наше життя, що воно без справжніх друзів?
Отак і авторове існування було б інакшим, менш цікавим і неповним без присутности в ньому поетки Наталі Бельченко.
І я дякую Всевишньому й долі ( а також до певної міри Дем’янові Фаншелю, стриянинові з Кьольна) за несподіване й радісне знайомство з Наталією восени 2009 року на Книжковому Форумі у Львові. Зразу ж зауважив, що – не така, як усі, все бачить і сприймає інакше й уміє навіть в чомусь малому побачити сутність, а ще – помічай найменшу деталь у тому, що оточує чи знаходиться поруч.
Переконався в цьому коли познайомився з поезією мого нового друга. Був вражений силою, відвертістю та чутливістю її однієї з найкращих збірок «Ответные губы» (приблизно українське – «Губи у відповідь»). Потім читав «Зверька в ландшафті» («Тваринку в ландшафті») й тут уже був вражений і її здатністю побачити небуденне в здавалось би звичному, її філософський погляд на те, що поруч, а особливо – на те мереживо слів її глибоких віршів, які , як ін’єкція, залишають слід душі та в мозкові.
Колись великий Йосиф Олександрович Бродський мовив: Поезія – це не «кращі слова в гарному порядку», це – вища форма існування мови – мовив колись великий Йосиф Бродський.
Однак ми, в нинішній непростий час початку нового тисячоліття мало замислюємося про це.
І власне творчість Наталі Бельченко, котра сьогодні – без будь-якого перебільшення є одним з найбільших російських поетів сучасности. Й водночас і українських: не тому, що час від часу пише й українською, а тому що живе в Києві, а ще й через те, що тісно пов’язана з країною, де живе, й рідним містом (яке часто є героєм проникливих віршів Наталі).
Поезія Наталі Бельченко немов привнесена з іншого світу, з іншого часу – настільки вона виразна та своєрідна. Іноді просто хочеться спробувати її слово «на смак». І в той же час тут відчувається і перегук з попередниками, і продовження та розвій великих традицій російської (насамперед – срібного віку) та європейської поезії.
Ось як характеризує творчість талановитої киянки і мого друга (що велика честь для мене) відомий російський поет Іван Жданов «Світ віршів Бельченко складний, багатозв’язний і злагоджений настільки, що образи борсаються в ньому, як іскорки у щільному повітрі. Ось, приміром, дивовижний випадок самоуподібнення: «равлик на вигині саксофона», – тут точність непояснювана й неперекладна. І здебільшого метафори Бельченко точні й неперекладні, що засвідчує питому органічність її поезії»…
Мені пощастило не лише спілкуватися з Наталею, але й бути причетним до видання її шостої книги поезій «Бродяга/Беглец», котра побачила світ у дрогобицькому «Колі» в «Бібліотеці ґазети «Майдан» два роки тому і яка вже отримала високу оцінку не лише прискіпливих критиків, а й прихильно сприйнята тими, хто розуміє, що таке справжня поезія і навіщо вона нам, сьогоднішнім. А поезія, за словами ґеняільного Імануїла Канта, зі всіх мистецтв є на першому місці...
Про поезію ж нашої сучасниці киянки Наталі Бельченко можна сказати словами Джебрана Халіля Джебрана: «Поезія – це потік радости, болі подивування й маленька частка слів зі словника”. А поетка Бельченко справді вміє радіти життю й дивуватися тому, що зустрічає й у місті (ба таки – міський поет) і у своїх мандрівках Україною (Наталя ще й завзята туристка, активіст киівського турклубу).
Пише Наталя здебільшого в традиційній римованій манері, про що сама каже так: «Не випадково я пишу переважно римовано – ритм регулярного вірша співпадає з ритмом руху, тобто вони на глибинному рівні обопільно обумовлюються».
Мій друг Наталя Бельченко живе за принципом «Бути собою, знайти своїх». І це позитивно відлунює і в її творчости. А ще вона, хоч часто буває небагатослівною, цікавий спірозмовник, чудово знає історію літератури, мистецтва. А як захоплено розповідає (і пише!) про свій рідний, улюблений Київ... Завдяки поетці і перекладачеві Наталі Бельченко російськомовний читач ознайомився з творчістю багатьох знакових українських поетів. І – насамперед – ґеніяльного Ігорв Римарука, котрого Наталка перекладає вже декілька років поспіль. А торік київський перекладач Володимр Ільїн та вдова поета Лариса Андрієвська коштом Ільїна, знову ж таки в Дрогобичі, видали російську збірку Римарука «Доброе имя твое», другим перекладачем якої є Наталя Бельченко.
Є в нашої поетки вірші, як говорив і українською мовою, вона не заперечує двомовности в літературі. Однак завжди підкреслює: «з огляду на події останнього часу (стосовно законопроекту про засади державної мовної політики) наголошую, що визнаю двомовність лише в літературі. Жодного сумніву, що державною повинна бути лише українська мова Іноді мені здається, що навіть місяць мешкання, скажімо, у Львові (де я з легкістю розмовляю українською), те середовище, – створили би в мені певну критичну масу «поетичних мовних сил», якої я не можу досягти в Києві, надали мені впевненості..» У той же час не розмови деяких політичних спекулянтів-«страждальців» поетка завжди наголошуює, що російська культура в Україні аж ніяк не є гнаною. Бо інакше, як стала би одним з найвизначніших російських поетів киянка Наталя Бельченко?!
Початок року в мого друга Наталі – завжди особливий. В неї у січні аж три свята – Новий рік, Різдво й власні уродини. До речі, мабуть, лише вельми щасливі люди народжуються сьомого січня, як Наталя. А цього року це й день – незвичний у Поетки, відзначчає круглу дату. З цим і хочеться привітати неперсічну особистість, яскраву мисткиню й побжати міх гараздів, вдасталь щастя, любови та радости творчості.
Свого часу велика Белла Ахатівна Ахмадуліна вигукнула: «Да будем мы к своим друзьям пристрастны...» И мала цілковиту рацію... Любімо друзів і шануймо, вони того варті.
Я ж з цією «пристрасністю» до Поетки й у зв’язку з її ювілейним днем і можливістю, наданою «Вікнами», хочу, щоби й шановні читачі ґазети відкрили для себе творчість поетки з Києва Наталі Бельченко й збагнули, хто сьогодні живе поряд з нами.
* * *
Когда рожденье – руководство
Для любознательных волхвов,
Тогда по городу идётся
На самый неприметный зов.
В заречье Рождества вернулись
Кто от любимых далеки;
Им огоньки в мансардах улиц –
Как бакены ночной реки.
Меандры и речные мели
Прошли беспечные волхвы,
И вот теперь они у цели:
Звезда у самой головы.
И одарить среди младенцев
Осталось только одного…
Так хорошо ему под сердцем,
Но время выманить его.
* * *
Так близость продлевается - ходьбой,
А то - рекой молитвенно течет.
Вдруг осень говорит: глаза закрой, -
И повторяется который год
Под веками. Ты поднимаешь их,
А тот, кто отвечал тебе - другой.
И так, по крохам, ради всех других,
Ты время останавливал собой…
Но некий сбой ты радостью зовёшь
И в нем дрожишь травинкой и волной,
В своей непроизвольности похож
На выгнувшийся купол временной.
В твоей крови наверно литр стихов,
А остальной состав богами скрыт.
Река в тебе быстрее многих слов,
А человек - всей близостью болит.
* * *
Підвишнево лежиш...
Зіницями колише
Лише строката виш-
нева напівтиша.
Півтіла снить, а пів
У хмарі чи то в кроні
Пильнує, хто забрів
У чоловічки сонні.
Вишневе око всмак
Дивилося на тебе -
Тій птасі, що навспак,
Вже патхолова треба.
* * *
Ночью в лесу вырастаешь, как гриб,
Греешь дыханьем непуганых рыб,
Перегибаясь с байдарки.
Хвоя, травинки пронзают насквозь,
Чтоб никогда потерять не пришлось
Эти земные подарки.
Дышит грибница, а лёгкие спят,
За посвящённым идешь наугад,
И у тебя остаётся
Всплеск безнадёжный на зыби речной,
Тела упругого запах грибной,
Вязкий глоток первородства.
ДРОГОБИЧ
…час із других рук
Бруно Шульц
Долоня міста досконала
Чи втримає зболілий цвях
Людини, що в собі гуляла –
Як той сновида по дахах?
Все обірвалось. Чорні сходи
Намацує воєнна путь,
І невідтворені пригоди
У горлі руба їй стають.
Є другі руки – щоб вловити,
Відкритися на спогад слів.
Зникомі пальці-белемніти
З навколошульцевих часів –
Чиї долоні їм стискати
В міжріччі вулиць, в ліхтарях,
У місті, де такі стигмати
Лишає безпритульний цвях?
ПІСЕНЬКА-ІНІЦІАЦІЯ
Все трапилось майже раптово –
Пологи свободи навспак.
Упала полуда-полова,
І не зупинитись ніяк.
Хоч серце пройшло крізь горлянку –
Від цього ніхто не помер,
Лиш став назавжди з цього ранку
Більш дивним, ніж був дотепер.
Оту драговинну істоту,
Що спершу тобою була
Вже не залучай до польоту –
Вона неспростовно мала.
Послід закопали у лісі,
Усе розділили на двох;
Ув очі спокійно дивися –
Нам вилили переполох.
***
Проходишь улицей такою,
Какой бы мог - лет сто назад;
Мутится в голове весною,
Тишайше домики стоят.
Одни разбухли и набрякли,
Другие - в землю подались.
Кусты кусками мокрой пакли
Законопатили карниз.
Где, может быть, Микола Зеров
Шёл, на латыни бормоча,
Еще шуршат обрывки скверов
И ждет пожара каланча.
Сам город, щёки подставляя
То кулакам, а то губам,
На звон последнего трамвая
Приоткрывает двери нам.
Фото Леоніда Гольберга
