Можливо, попереду глухий кут. Якщо, звісно, не збити його зовні й не побачити світло в кінці тунелю.
Бо ми збудували куб і оселилися у ньому. Прикрасили стіни, стелю й підлогу. Облаштували затишок і зручності. Нас оселилося у кубі багато. І стає чимраз більше, бо ми множимося. Місце на проживання стає все менше, а тому воно чимраз вартісніше. Зрештою, жити стає все менш зручно, але ми вже до цього звикли й миримося. Попереду може бути глухий кут, але може здогадаємося збити його ззовні. Це, насправді, досить просто. Необхідно лише вийти назовні й це зробити. Проте, поки що бажаючих нема. Поки що будемо трохи тіснитися.
Прогрес став безвихіддю. Ми можемо обійтися без багато-чого з того, що в нас є. Натомість, прагнемо ще багато-чого з того, чого в нас немає.
Лякає наша прив’язаність до цього світу. Я навіть не можу сказати «моя прив’язаність», хоч маю її не менше, ніж інші. Але означення «наша» дистанціює. Так легше говорити. Бо, насправді, якби не моя прив’язаність до цього світу, я б про це не думав і не писав. Може б і не помічав у інших.
Нам природно хочеться зручного життя. Комфортного. Прагнення до комфорту — глобальна хвороба нашого часу. Ми частково його здобуваємо. Та це, здається, більше ілюзорно. В погоні за комфортом ми втрачаємо спокій. Ми хочемо комфорту у всьому: оптимальної температури повітря, зручного крісла, зручних друзів, зручного бога…
На позір природним виглядає бажання добре забезпечити свою сім’ю, аби ніхто з рідних не відчував жодних нужд тощо. Але так само ми робимо, коли вирощуємо овочі у парниках — знаємо коли і який хімікат треба додати, аби плоди родили рясно і дозрівали рівномірно. Натомість більше цінуються овочі з дачі чи сільського городу. Вони часто менш привабливі візуально. Але ж це не картини, щоб їх споглядати, а харч, яким просто треба підтримати тіло, щоб воно могло функціонувати і робити добрі справи.
Вочевидь, те саме з рідними – хіба ми цінуємо в них їхню зовнішню красу? Вони ж не манекени, не моделі. Коли ми з кимось виростаємо, то й не завжди замислюємося про візуальний образ когось із близьких. Це просто рідна людина, з якою добре жити. І не тому, що ця людина ідеальна, а тому, що за життя у вас виробилися спільні ритми і чуття, зжилися.
Навряд хтось із телеакторів, на яких ми самі часом бажаємо чи бажали бути схожими, може стати таким близьким. Навряд хтось із тих телеакторів може стати настільки близьким тим людям, для яких ми є близькими.
Цьогорічний Великдень для християн — як маркер.
Звичаєм є ходити до сповіді у передвеликодній піст. Однак, сповідатися і причащатися можна у будь-який інший час. Але в піст – зручно і комфортно. Так не пропустиш. Цього ж посту багато-хто не матиме можливості піти до сповіді через карантин. Водночас, найбільшим виявом каяття людини є сум через свої гріхи. Неможливість сповіді не відміняє потребу і сенс каяття.
Зараз кожен із нас може себе запитати: чи я сумую через свої гріхи, а чи через те, що не вийшло піти на сповідь? Чи сумую я через свої гріхи, а чи через те, що цього року на Великдень не буде такої файної служби й освячення паски, як в минулі роки?
У Великодні свята кожен зможе себе спитати, чи я радію, що настало свято Христового Воскресіння, а чи мене смутять карантинні обмеження? Чи радість свята справді є радістю свята, а чи в попередні роки це була радість від набору культурно-етнографічних елементів, нашарованих тисячоліттями?
Як людина, схильна шукати позитиву, думаю, що цьогорічний Великдень буде доброю нагодою проаналізувати для самого себе, в яких ситуаціях я захоплююся манією споживацтва і налагодженням комфорту, а коли все-таки зосереджуюся на основному.
