– Тату, а що таке «різки»?
– Це такі тонкі гілочки з дерева, прутики. А що?
– Вчителька казала, що Миколай мені не принесе «різки», бо я чемний. А для чого вони?
Не так погано, що дитина дізнається значення цього слова вже будучи школярем і в такому контексті.
Інша справа з хлопчиком Олексою – персонажем моєї свіженької дитячої книжки «Олекса Довбуш. Таємниця Сили». Він був пастухом, тому добре знав, що таке різка – використовував її на практиці для того, щоб гнати овець на пасовисько. А ще він добре знав застосування «різки» до себе.
Фізичне покарання не чуже нашій культурі. На жаль, воно часто трапляється і в наш час. Недавно у Інтернеті пройшла інформація, як вчителька у школі била учня. І дитина в такій ситуації беззахисна. Так, згодом можна звернутися у поліцію тощо, але випадку із пам’яті дитини не стерти.
Коли журналісти мене запитали про меседжі книжки про Довбуша, я зрозумів, що окрім пригодницької оповіді про супергероя, один із розділів не лише про чарівну Силу Олекси, але й про насильство і протистояння насильству. Про те, що насильство не можна терпіти. Про нього треба кричати!
Подаю фрагмент розділу:
«Олекса пас вівці, коли небо почало затягуватись. Уже й надвечір було, але темніло таки від хмар. Загриміло над Говерлою, а тоді все ближче й ближче. Блискавка сяйнула в хмарах. Почав накрапати дощ.
«Може, не так швидко поллє, а може, й так», — міркував Олекса, відганяючи вівцю від лісу.
Полило швидко. Грім лускав уже над головою, стало ще темніше, а блискавка спалахувала ще виразніше.
«Та чого буду мокнути? То вже й так вечоріє».
Злива була така, що годі було щось розгледіти перед собою за кілька кроків. Олекса зганяв докупи овець і провадив у напрямку стаї. Вівці блеяли, смереки скрипіли, дощ шумів.
Може, й годину Олекса гнав овець крізь зливу, яка ні на мить не слабшала. Врешті загнав у кошару. Корови й кози вже були на місці, інші пастухи їх пригнали. Олекса полегшено закрив кошару й зайшов до стаї.
Посередині єдиної великої кімнати горіла ватра. Над ватрою сушився мокрий одяг пастухів. Під стінами на лежанках сиділи козар Федусь і бовгар Палій. Ватаг Лукин варив у казані вечерю. Під дальньою стіною на полицях виблискували при світлі ватри будзи сиру.
— Що, малий, не злякався грози? — спитав Палій.
Олекса підсів ближче до ватри й похитав головою, що ні.
— Давно такого не було, аби так довго, — мовив Палій. — Гроза май швидше минає. Вітер пожене хмари — і все. А тут щось загодинило.
— Йди, Олексо, принеси дров із дашка, — мовив Лукин.
— Та я лиш увійшов, дайте обсохнути. Най Федусь піде.
— Чуєш, що сказано! Уже йди! — прикрикнув Лукин на Олексу.
Олекса знову вийшов у дощ.
Федусь був племінником Лукина, то Лукин його май беріг. А Олексу недолюблював через мовчазність і впертість.
— Ти диви, яке мале, а яке ліниве! Ще й пискує, — обурився Лукин.
За хвилину Олекса вернувся з дровами й кинув кілька полін у вогонь. Ватра притахла й зашипіла.
— Чого мокрі дрова приніс? — обурився Лукин.
— Які були, такі приніс. Дощ іде.
— То ти такий мудрий?
— Ні, лиш прикидаюся.
Така відповідь Лукина зачепила.
— Ти овець порахував, коли вернувся?
Олекса похитав головою, що ні.
— То чого стоїш? Уже йди!
Олекса глянув сердито спідлоба й знову вийшов у дощ. Його довго не було. Аж усі захвилювалися. Лукин вийшов надвір. Олекса стояв біля кошари й дивився на овець. Лукин гукнув крізь шум дощу і грому:
— Чого тут стоїш, іди в стаю! Ще застудишся до холєри, і хто вівці пастиме? — за мить додав. — Усі є?
— Нема одної.
Очі Лукина спалахнули.
— Як нема? Хто буде за неї платити? Уже йди шукати! — Лукин влупив Олексі запотиличника. Олекса, нічого не кажучи, побіг у бік пасовиська. Він не мав що сказати. Піти було легше. Міг ще одного запотиличника дістати. Та й у стаї вже точно не було б солодко. Лукин би весь вечір дошкуляв за вівцю. А знайти таки треба, бо стягне половину літньої платні, і толку з такої роботи.
Хлопець довго лазив хащами. Сутеніло, і годі було щось розгледіти. Шумів дощ, тож неможливо було й почути, чи не блеяла десь вівця.
Олекса вийшов аж на другий бік лісу, до урвища, і раптом помітив, як на скелі на другому боці щось скаче. Якась чорна коза повертається задом до неба й глумиться. Тоді в небі загуркотіло ще дужче. Блискавка влупила в саму скелю, відлупала шматок, але коза встигла сховатися в печеру. А за мить знову вибігла — і знову глумилася.
Так було кілька разів, і Олекса зрозумів, що то не коза, а злий дух щезник глумиться Богові.
Хлопець дістав з-за пояса рогатку, знайшов на землі гарний круглий камінець, і коли щезник укотре глумився, Олекса вистрілив у нього. І вбив.
У ту мить над проваллям хмари розсунулися й проясніло. Невідь-звідки виник сивенький дідок. Олекса здивовано на нього глянув, а дідок мовив:
— Дякую тобі, Олексо, що знищив злого духа, він багато глумився до Господа. Тепер проси, що хочеш, і будеш то мати.
Олекса збентежився. Подумав про батьків, про худобу. Але коли згадав, чого він зараз тут, у лісі, як до нього полонинські ставляться, то вирішив, що аби щось змінити, треба могти.
— Хочу мати таку силу, аби ніхто такої не мав у цілім світі, — сказав Олекса.
— Добре, силу будеш мати.
— І хочу, аби ніколи не вмирав.
— Ісус Христос вмирав, і ти будеш вмирати. Але житимеш доти, доки про свою смерть нікому не скажеш. А вбити тебе зможе лише срібна куля, і аби при ній була яра пшениця. Дванадцять священників мають над нею відслужити дванадцять відправ, і аж тоді ця куля зможе тебе вбити.
Дідок кудись зник. Світла також не стало, але гроза стихла. Олекса ще глипнув кругом, уже сам не знаючи, чи він за дідком дивиться, чи за вівцею, яку допіру шукав, і усміхнувся.
— Нащо мені тепер вівця, як уже маю Силу? Тепер мені вже ніц не страшно, — мовив хлопець сам до себе.
Але кругом було темно, небо знову затягнулося хмарами й уперіщив дощ. Тому Олекса довго не забавлявся в лісі, а таки попростував до стаї. У мокрому одязі стало досить-таки холодно.
Він ішов трохи схвильований. На підході до стаї вже й сам не розумів, чи то з ним сталося насправді, а чи примарилося. Але твердо постановив собі більше не терпіти нападки Лукина.
Бовгар уже вичікував на лавиці під стаєю. Виглядав Олексу, чи з ним бува чогось не сталося, бо літо ще довге, а пастуха треба. Та щойно помітив, що хлопець без вівці, то репнув по звичці.
— Де вівця, бахуре пустий!
— Я не пустий. Я роблю свою роботу. А вівцю відкуплю. І не треба більше на мене гавкати.
— Гавкати? Щеня плюгаве! Від завтра будеш із псами їсти!
Лукин ще замахнувся, щоб дати Олексі поза вуха, але вмить Олексою оволоділа страшна лють. Лукинова рука не долетіла. Олекса перехопив руку ватага й відчув, що Сила таки є. Лукинові пальці в його жмені хрускали, як патички.
Від нестерпного болю Лукин заволав нелюдським голосом. На крик зі стаї вибігли козар і бовгар та побачили, як Олекса здійняв ватага над головою.
— Олексо, спинися! Що ти робиш? — гукнув бовгар.
Та Олекса не зважав і шпурив Лукина униз по схилу, як камінчик.
Козар із бовгарем кинулись до Олекси й схопили його за руки, бо хотіли втихомирити, але він і їх порозкидав, як сухі дрова.
У шаленстві він підбіг до смереки, що росла біля стаї, обхопив її руками й почав люто рвати. Смерека зарипіла, начеб перевертався світ.
Ватаг, бовгар і козар знизу перестрашено спостерігали за силуетом Олекси і тремтіли.
Олекса вирвав дерево й закрутився з ним у дикому танці, а з його горла вирвався зловісний рев. Мов страшний смерч був цей танок, аж доки смерека не вирвалася з рук і полетіла в бік стаї й кошар.
Усе затріщало, гузар смереки проломив дах стаї, а верх потрощив кошари. Маржина зарикала, заблеяла й кинулася врозтіч.
Олекса якусь мить дивився на цю картину, раз по раз підсвічувану блискавкою, і наче приходив до тями.
Він більше не мав чого боятися. Ця думка була для хлопця приємною. Хоч у глибині душі ниділа ще одна — про ту лють, що в ньому запалилася. Та Олекса гнав її. Хотів утішатися тільки однією — про свою Силу, яку вирішив лишити в таємниці.
Але була й інша таємниця, про яку не знав навіть Олекса.»
Олексі вдалося протистояти насильству завдяки чарівній Силі. Реальні діти такої сили не мають. Але вони можуть мати іншу – силу любові. Перш за все, отриману від батьків і близьких. Таку культуру цінностей має формувати і суспільство.
Не існує жодної ситуації, коли можна бити дитину. І про це має знати кожна дитина. Вона має бути певно, що батьки за неї, суспільство – за неї. Тоді вона виросте впевненою і сильною. А про поняття «різки» не знатимуть навіть дорослі.
